Неділя пам’яті отців Першого Вселенського Собору.


Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зі світу.

Йо 17,1-13

Між святом Вознесіння Ісуса Христа та Зісланням Святого Духа знаходиться 7-ма неділя після Пасхи – про святих отців першого Вселенського Собору. На перший погляд вона не має нічого спільного із цими святами. Вознесіння і Зіслання Святого Духа тісно пов’язані між собою часом та значенням. Прихід Святого Духа став завершенням вознесіння Христа на небо та сповненням обітниці, даної Ним апостолам – послати Утішителя – допомогу для них.

Перший Вселенський Собор у Нікеї віддалений від цих подій на 300 років та не має прямого зв’язку з апостолами. Та слова Євангелія цієї неділі своїм змістом відкривають нам її значення, показують як духовний місток між вознесінням Христа та Зісланням Святого Духа.

Євангелист Іван розповідає нам про молитву Ісуса Христа на Тайній вечері. У Ній Спаситель нагадує апостолам мету свого приходу на землю – об’явити людям істинного Бога та просить небесного Отця, аби зберіг їх у єдності між собою та з Богом. Ця єдність віри та любові між учнями важлива для Ісуса, бо вона відкриє поганам правдивий образ Бога. Адже Ісус Христос об’явив апостолам Господа Бога як спільноту Отця, Сина і Святого Духа, об’єднаних досконалою любов’ю. Коли така єдність буде між апостолами, вони стануть живим образом, відбитком правдивого Бога для інших людей. Зміцнювані благодаттю Утішителя, апостоли успішно виконали це завдання.

Такий образ Бога прийняли та проповідували наступники та послідовники апостолів – Святі Отці. У 325 році Отці Церкви зібралися на собор у Нікеї, щоб той образ Бога захистити, засудивши фальшиві вчення Арія про Христа, що Він не є Божим Сином, з’єднаним з Отцем і Святим Духом. Цим вони зберегли віру в єдиного правдивого Бога, якого пізнали через Ісуса Христа дією Святого Духа.

Приклад Отців 1-го Вселенського Собору показує нам, що апостоли були духовним містком віри між Ісусом Христом та Отцями Церкви. Так само і святі Отці стали таким містком віри в єдиного правдивого Бога між апостолами та наступними поколіннями християн.

Подібно і ми повинні бути таким духовним містком віри й образу Бога між нашими попередниками та наступними поколіннями. Для цього маємо самі глибше пізнавати Бога через Ісуса Христа з допомогою щирої молитви, Святого Письма та Святих Тайн. Тобто створювати щораз тісніший зв’язок любові з нашим Богом, ставати учасниками спільноти Отця, Сина і Святого Духа. Так зможемо словом і ділом наповняти світ правдивим образом та присутністю Бога. Тоді Христос буде постійно берегти, освячувати та провадити нас у земному житті, як знак своєї присутності у світі, та вчинить нас учасниками своєї спільноти в небі. Амінь.

Неділя розслабленого.


Ів. 5, 1-15. 

Побачив Ісус, … що він вже дуже довго нездужає

Роздумуючи сьогодні над долею розслабленого чоловіка в Єрусалимі, котрий перебував у неволі недуги 38 років, бачимо у його душі тісне поєднання віри і надії у краще майбутнє. Перебуваючи у неволі паралічу, будучи нездатним вільно і самостійно ходити, він не втрачав надії на те, що прийде той день, коли Бог зглянеться над ним і він стане здоровим, зможе впевнено ходити власними ногами. 

Як описує Євангелист Іван цю подію, розслаблений очікував допомоги від Бога через посередництво і поміч людей та цілющу дію води Єрусалимської купелі, яку зворушував час від часу Божий ангел. Розслаблений вірив у можливість власного оздоровлення і з надією очікував Божого милосердя щодо себе, але не знав коли і як це станеться. Він сподівався, що Бог пошле йому людину, котра допоможе спуститися у води купелі і стати здоровим. Це переконання ми бачимо у відповіді розслаблено на пропозицію Ісуса оздоровити його. Коли Христос запитав його: „Чи бажаєш бути здоровим?”, той відповів: „Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода” (Ів. 5, 6-7). Однак Бог в інший спосіб відповів на його молитви і сам прийшов йому на поміч. Божий Син особисто знайшов його і оздоровив силою свого божественного слова. Христос сам прийшов до нього із даром оздоровлення, коли хворий можливо найменше цього очікував, щоб показати, що Він почув його молитви і прийшов сповнити їх, повертаючи йому здоров’я. 

Терпелива і покірна поведінка розслабленого, сповнена духом віри і надії в Боже милосердя, потверджує правдивість слів Христа: „Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите і буде вам так” (Мр. 11, 24). Щоб краще зрозуміти духовне значення розповіді про оздоровлення розслабленого, варто повернутися до Євангелія про жінок мироносиць попередньої неділі. Історія жінок мироносиць показала нам, як Бог винагороджує людську надію, виходить назустріч старанням людей, котрі щирим і відкритим серцем шукають Його, щоб виявити Йому свою любов. Для цього Бог Отець послав свого ангела, який відвалив камінь від входу до гробу Ісуса, аби жінки мироносиці могли увійти в середину і помазати тіло Ісуса. 

В історії оздоровлення розслабленого бачимо, як Бог ще глибше відкриває таємницю свого милосердя. Божий Син не тільки виходить на зустріч тим, що його шукають, а сам шукає хворого чоловіка і чудесно оздоровляє його, бачачи в його серці незгасаючий промінь надії на Божу поміч. 

Чудесне оздоровлення Ісусом розслабленого біля Єрусалимської купелі переконує нас, що кожен, хто покладається на Божу поміч вповні і до кінця, ніколи не буде ним забутий, не почутий чи проігнорований, не розчарується у своїй надії на Божу поміч. Кожен, навіть найменший вияв нашої любові, Бог винагородить своєю любов’ю до нас у відповідний час. Правдива любов завжди є сповнена духом терпеливості і надії на Бога. А терпелива надія є особливим проявом любові людини до Бога. До такої любові закликає нас історія розслабленого, щоб вона приносила щедрі плоди Божого милосердя у нашому житті. Якщо ми любимо Бога, чи готові чекати на його поміч до кінця? 

У життєписах отців на пустинях Тебаїди є розповідь про одного молодого монаха, який, спонуканий пожадливістю світу, не міг довше знести строгості монашого життя і втік знову у світ. Коли прийшов до Єгипту, одного дня побачив там гарну дівчину, яка була донькою поганського жреця (священика), він дуже закохався в неї і просив батька, щоб той дав її йому за жінку. Однак батько, за звичаєм, став перед своїм божком і запитав поради, що має робити. А устами божка відповідав йому диявол: „Не смієш дати йому своєї доньки, доки він не відречеться свого Бога і Святого Хрещення, бо він є християнином!” І хлопець прилюдно відрікся Христа. Так він зробив аж три рази. „Не смієш віддавати за нього своєї доньки, бо хоч він відрікся Бога, але Бог не покинув його і стереже!” – знову промовив диявол. Коли монах почув ці слова, йому відкрились очі, засліплені пристрастю, він впав на коліна і заридав гіркими сльозами: „Невже це є можливим, добрий Боже! Я Тебе зовсім покинув, а Ти стоїш ще біля мене і не покидаєш мене? О ні, проминаючий і марний світе, геть від мене всі світові розкоші, я повертаюся знову в пустелю, і там до смерті буду оплакувати свої гріхи, якими я так важко образив Бога, такого доброго і милосердного!” 

Якщо ми віримо в Бога і Його всемогутність, завжди покладаймо надію на нього у різних життєвих ситуаціях. Подія оздоровлення розслабленого ще раз навчає нас, що тільки з Божою допомогою ми зможемо впевнено і успішно вирішувати навіть найважчі життєві справи. У цьому нас переконують слова псалмопівця: „Не надійтеся на князів, на синів людських, бо в них немає спасіння, бо вийде дух людини і повернеться в землю свою і в той день загинуть всі помисли її. Щасливий той, кому Бог Якова подає допомогу, в кого надія на Господа, Бога свого” (Пс. 145, 3-6). А людина, яка уповає на Бога, ніколи не посоромиться, тому що єдиний Бог – вічний, правдивий, не помиляється, Він завжди вірний у своїх словах. „Надійтеся завжди на Господа, бо Господь Бог є твердиня вічная” (Іс. 26, 4). 

Просімо і ми сьогодні Ісуса Христа, щоб остерігав нас від нещасть і не залишав нас серед спокус безнадійності і розчарування, щоб своєчасно посилав нам Ангела Хоронителя, який би охороняв нас на всіх дорогах нашого життя, духовно потішав у горю, зміцнював надію і довір’я Божому милосердю та допровадив до щасливої вічності!

Амінь

Справи Милосердя.

З Благословіння кир Симеона Архиєпископа Дніпровського УПЦ продовжуємо справи Милосердя. З нашими братами з церкви Нове Покоління допомогає безхатченкам і нужденним. Цим людям несемо Слово Боже і молимось разом з ними.
Кому Господь положе на сердце допомогти. Просимо дуже Вашої допомоги.

Дорога родино НАШОГО_ХРАМУ і ті, хто бажають приєднатись до нашої міцної духовної родини!

Контактний телефон (Вайбер, Телеграм) 0509826031 (завжди на зв’язку)
Номер картки для пожертв: 5168742217966922 крамаренко Сергій.

Неділя про митаря і фарисея.


Лк. 18, 10-14.

Митар… не смів і очей звести до неба

Неділею Закхея розпочався чотиритижневий період нашого духовного приготування до Великого посту. Кожна із цих чотирьох неділь пригадує нам про один із важливих елементів посту і доброго приготування до нього. Євангельським словом цих неділь Церква старається пригадати і показати нам, на що ми повинні найбільше звернути нашу увагу під час духовної подорожі Великим постом.

Завданням посту є допомогти нам належно духовно приготуватися до Пасхи Христової – зустрічі з Воскреслим Христом. А це приготування проявляється у перегляді свого життя, стану своєї душі – відносин з Христом: віри, любові і довіри, згоди з Божою волею. В цьому часі християнин має побачити, як часто зумів зустрітися з Христом на дорогах свого щоденного життя, щоб потім працювати над тим у часі посту. А це неможливо без молитви. Зустріч з Христом є в особистій молитві, Літургії, Святому Письмі, Святих Тайнах.

Для цього потрібно переглянути основні риси молитви. Притча про митаря і фарисея вказує на кілька з них.

Перша риса молитви – свідомість моєї зустрічі з Богом. Молитва, це не просто відмовляння побожних текстів, а розмова з живим Богом – спілкування і слухання; що Він чує і бачить мене, знає мої потреби.

Тому у часі цих приготувань до посту запитуймо себе: з якою свідомістю стою на молитві – перед Богом? Як часто ми хвалимося своїми заслугами, наповнюємо молитву думками про справи, про себе, а не про Бога.

Молитва митаря пригадує нам, що все є даром Бога, а не власна заслуга. На першому місці є велич Бога і власна гріховність, потреба допомоги Бога у житті і особистому наверненні.

Один побожний батько читав перед сном Святе письмо, а в цій кімнаті молилися його три синочки. Два з них при молитві заснули, а третій, побачивши це, промовив до батька: „Тату, гляньте, я ще молюся, а вони вже сплять”. Тоді батько відповів: „Дитино моя, краще спати, ніж гордитися і хвалитися добрими вчинками, бо гордість нищить заслуги, здобуті через добрі вчинки”.

Коли у нас виникають якісь труднощі у житті, ми часто запитуємо себе: що робити? Відповідь для християнина є одна: потрібно молитися, просити Бога про потрібну допомогу. Ісус Христос виразно сказав про це: „Просіть, і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожен бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчинять” (Мт. 7, 7-8). Які молитви для цього молитися, в який спосіб звертатися до Бога, щоб від подав потрібну нам допомогу, це вже інше питання.

Щоб отримати бажану допомогу, потрібно прийти, попросити і простягнути руку. Коли ми потребуємо якусь річ чи продукти, ідемо в магазин, кажемо продавцеві, що нам потрібно, беремо потрібний товар, оплачуємо і кладемо в сумку. Особиста молитва, сповідь, святе причастя, це і є практичне простягання нашої руки до Бога про потрібну нам допомогу. Бо якщо б хтось хотів мені подати допомогу, але я не простягну по неї свою руку, а буду тримати в кишені, нічого не отримаю.

Наступна риса успішної молитви – це щирість і покора перед Богом. Про це нагадує апостол Яків: „Бог гордим противиться, а покірним дає благодать” (Як. 4, 6). Щирість і покора у молитві свідчать про свідомість того, що все є даром Бога. Бог хоче і готовий помагати нам, а для цього потрібно лише вірити і з довірою чекати, як це зробив митар.

Щирість і покора у молитві мають змінювати спочатку нас самих, а потім наше життя. Нам іноді хочеться швидкої, чудесної допомоги від Бога, щоб раз попросити і все зразу вирішилося само по собі, без нашої особисто участі. Молитва митаря показує нам. що Бог змінює наше життя в міру того, як змінюємося ми самі, тобто наповнюємо себе духом покори, терпеливості, повної довіри Богу. Немає зміни життя з Божою допомогою без зміни нас самих, без можливості дозволити Богові діяти, впливати на нас, на нашу свідомість, бо Божа ласка діє на наше життя через нас.

Людина є містком, який пов’язує наше життя з Богом, переправляє дари від Бога у життя, різні життєві ситуації. Неможливо отримати поміч від Бога, прояв його любові, будучи самому далеко від Нього, не маючи віри і любові до Нього.

Одною із важливих причин, від якої залежить успіх змін і реформ у нашій державі є брак особистої переміни людей. Люди хочуть добра, правди і справедливості в державі, але самі не хочуть бути добрими, чесними, жити в правді і справедливості і наповнювати ними світ. Народна мудрість каже про це так: „Без Бога ні до порога”. А апостол Павло описав це такими словами: „Я все можу в тому, хто мене скріпляє”(Фп. 4, 13).

Вислухавши все, що було сьогодні сказано, ми приходимо до зрозуміння, якою має бути наша молитва, щоб вона була милою для Бога і корисною для нас. Тому нехай прикладом доброї молитви буде для нас митар, який стояв десь у кутку Святої Церкви, не сміючи навіть очей піднести вгору, але Господ почув його і винагородив: „Кажу вам: цей повернувся виправданий до свого дому” (Лк. 18, 14). Амінь.

Неділя 32. Про Закхея.

   Дорогі браття і сестри !

     Через Палестину, що лежить між двома частинами світу  Африкою і Азією, проходила велика кількість торгівельних шляхів. Цими шляхами безперервно рухалися каравани купців,  подорожніх і прочан. Біля входу у міста, так як сьогодні на кордонах, стояли спеціальні установи – митниці.

         Люди які обслуговували ці установи, мали в народі не дуже добру славу і називалися митарями. Про одного із таких митарів розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ця розповідь не стільки про самого митаря, як про чудесну переміну у його житті яка відбулася внаслідок його зустрічі з Божим Сином, Господом Ісусом Христом.

        Христос що «прийшов знайти і спасти тих що загинули» (Лк.19.10.) збирав навколо себе велику кількість людей. З Його допомогою, в чудесний спосіб сліпі прозрівали, паралізовані починали ходити, біснуваті звільнялися від влади диявола, мертві в супереч законів природи ставали живими.

      Про ці і інші чудеса, від очевидців дізнався Закхей який був старшим над  єрихонськими митарями. Почувши про  прихід Ісуса, Закхей загорівся великою цікавістю і бажанням побачити Його, почути слова Його дивної науки, про скарби які вогонь не спалює і злодії не крадуть…

        Усе своє життя. Закхей присвятив збиранню багатства, а тут раптом виявляється що це багатство, нічого не варте, що існують скарби які не можна купити за гроші, які є безцінними. Закхей раптом засумував. Він задумався над своїм життям. Перед його очима відкрилася уся кривда яку заподіяв він людям. Плач голодних сиріт, прокльони скривджених вдів. Усе це важким каменем  тяжіло  на його грішній душі.

         Закхей вийшов з дому засмучений. але сповнений бажання побачити Ісуса Христа – людину яка безкорисно, не шукаючи почестей і слави, робить людям стільки добра. Закхей не мав змоги підійти до Ісуса, бо багато людей тиснулося біля нього, а бажання побачити Його ставало все більшим і більшим. Воно опанувало ним на стільки що він забуває про те що він урядовець високого рівня, і залізає на дерево щоб хоч з далека побачити Господа.

            Сьогодні нам важко уявити собі, високоповажного пана урядовця. Який би в центрі міста серед великої кількості людей заліз на дерево щоб подивитися  на якогось проповідника що розповідає про наближення Божого Царства. Але історичний факт є фактом. Митар Закхей заліз на дерево.

               І що він там побачив?  А побачив Закхей Спасителя, який стояв і навчав людей. Його очі випромінювали любов і ласку. Ця ласка освячувала  і до глибини проймала серця людей. Закхея раптом охопив великий страх. Він відчув себе грішним і нікчемним. Йому стало соромно за свої гріхи і в його душі пробудився щирий жаль покаяння.

          Далі відбувається щось надзвичайне. Ісус підходить до дерева і звівши свої очі до гори, несподівано звертається до Закхея по імені: «Закхею, злазь з дерева, бо сьогодні я повинен бути в твоєму домі.» Закхей не очікував такого повороту подій. Йому було приємно що учитель звідкись знає його і звертається до нього по імені. Ці слова зачепили струни його душі, вона затрепетала і пройнялася великою любов’ю до Бога.

          Народ, як завжди,  був глибоко обурений вчинком Ісуса Христа. Мовляв проповідує святість а зайшов у гості до грішного Закхея. А Закхей радів великою радістю. Коли Ісус увійшов до нього додому, він упав перед ним на коліна і щиро каявся: «Господи половину свого добра роздам убогим. А якщо скривдив кого, віддам у четверо.»

           Господь почувши від грішника такі щирі слова відповів йому: «Сьогодні спасіння прийшло на дім цей, бо Син людський прийшов щоб знайти і спасти те що загинуло.» 

             Так дорогі браття і сестри. Син Божий і сьогодні шукає і спасає те що загинуло. І та сама подія що відбулася в домі Закхея,  відбувається кожної неділі посеред нас. Христос устами священнослужителів навчає нас і оздоровляє наші душі і тіла. Там де Господь бачить хоч маленьку іскорку віри і страху Божого. туди Він направляє свою ласку і милосердя.

        Господь прийшов для того щоб знайти і спасти тих що гинуть під тягарем гріха. Закхей шукав зустрічі з Господом, хотів побачити Його.  А зустрівши Господа він     отримав прощення гріхів внутрішній мир і на дім його зійшло Боже благословення.

        І ми з вами, дорогі браття і сестри, шукаймо зустрічі з Господом. І хоча його не можна побачити тілесними очима бо на Нього навіть ангели не сміють дивитися,, Його можна відчути люблячим серцем, побачити духовними очима віри. Апостол Фома якого мучили сумніви щодо правдивості Христового воскресіння казав не повірю поки не побачу, поки не вкладу свого пальця у його пробите ребро.

          Господь звичайно як пастир добрий не відкинув його за його недовірство, але його вчинок охарактеризував такими словами: «Ти увірував тому що побачив мене, але блаженні ті, що не бачили і увірували».            

                                                АМІНЬ.

Недільна проповідь.

того Духа

Лк. 14, 16-24

І зараз же всі вони стали відмовлятися

Український народ за всю історію свого існування пережив багато ворогів і зазнав від них чимало шкоди. Сьогодні російська влада старається неоголошеною війною зруйнувати незалежність нашої держави. Та багато людей мають ще своїх власних ворогів.

Роздуми над притчею про весільну гостину хочу розпочати із риторичного запитання: як ви думаєте, а кого людина вважає своїм найбільшим ворогом чи кривдником, хто найбільше завдає їй кривди і шкоди. Свідомий християнин скаже, що це є гріх, злий дух. Дивлячись на реальне життя багатьох людей, в тому числі християн, можна впевнено сказати, що найбільшим кривдником людини є Бог. А знаєте чому, бо його поведінка дуже часто незгідна з волею людини, не відповідає її бажанням. Бо Бог не все підтримує волю людини, а іноді критикує її, не завжди позитивно оцінює наші вчинки і рішення.

Сучасні люди часто незгідні зі своїм життєвим становищем, що хтось багатий, а інший бідний. Деякі особи незадоволені тим, що Бог створив їх чоловіком чи жінкою і пробують змінити свою стать, незадоволені своїм зовнішнім виглядом, рисами обличчя. Такі особи часто нарікають на Бога, що дав їм не такий колір волосся, очей, нігтів, не таку форму повік чи носа і стараються виправити це з допомогою косметики чи пластичних операцій.

У різних особистих, життєвих проблемах людина бачить винним Бога. Якщо хтось переносить важку хворобу, проблеми у сім’ї, брак роботи, зарплати, то хто винен у цьому – у всьому винен Бог. Якщо Він любить нас, то чому допускає різні нещастя, хвороби, терпіння на людей. Бачачи такі умови життя, людина каже собі: якщо Бог не дбає про нас, то для чого тоді зв’язуватися, мати якісь справи з Ним.

Люди не люблять, відкидають Бога зі свого життя, бо Він постійно ставить нам різні вимоги, або заборони: це не добре, цього не можна, ніколи не задовольняє волю людини, не робить того, що хоче людина, не сповняє її бажань.

Один проповідник під час духовної науки сказав такі слова: „Чому люди не люблять Бога? Люди не люблять Бога, бо не можуть привласнити його собі”, тобто підчинити Його своїм інтересам, людським потребам, забаганкам свого тіла. Вони радше шукають такого бога і готові любити, котрий задовольняв би вповні потреби їхнього тіла.

Натомість приятелем людини часто є гріх, а за ним його автор – сатана. І пояснення цього дуже просте. Бо в ньому людина завжди знаходить приємність, задоволення, сповнення бажань. Диявол нічого не забороняє людині, не обмежує, не критикує її вчинків, а навпаки схвалює її бажання, підтримує кожен її крок. Він „все робить для її добра”. У різних труднощах людина радо спішить по допомогу до ворожок, цілителів, гадалок, радо слухає голосу гороскопів і т.д.

Притчею про весільну гостину Ісус Христос хоче показати нам правдивий образ Бога, котрий ніколи не забуває про людину, не залишає її саму в біді. І хоч людина ображає Бога гріхами, милосердний Господь не перестає переживати за неї, не позбавляє її своєї батьківської опіки.

Подібно як цей добрий господар, Господь Бог словами сьогоднішньої притчі запрошує нас будувати своє життя з Ним, щоб жити разом з Ним у небі, у щасливій батьківщині. Це запрошення ми отримуємо у хрещенні. Хрещення – знак і вияв любові Бога до нас, яке проявляється в очищенні душі дитини з первородного гріха і отриманні дарів Святого Духа.

Божа любов завжди є вірна у своїх обітницях щодо людини. Під час здійснення Тайни Хрещенні хресні батьки складають від імені дитини присягу зречення сатани і вірності Христові. Однак пізніше ці слова не все знаходять застосування у житті. Хто любить добро тіла, гріх більше добра душі, правди, чи може це бути зреченням сатани?

Людська невірність не руйнує Божої вірності у любові. Хоч людина часто є невірна Богові: більше вірить словам світу, ніж Божій правді, частіше покладає надію на себе, ніж на Бога, любить земні речі більше, ніж Бога, однак Бог не перестає любити нас, піклуватися нами, переживати за наше спасіння.

Притча про господаря і гостину пригадує нам, що наше щастя є тільки з Богом і в Бозі. Люди натомість бачать своє щастя в речах, люблять більше тіло ніж душу, погляди світу, ніж Божу правду, люблять більше себе, ніж Бога.

Господар у сьогоднішній притчі є милосердний і після відмови запрошених, покликав інших людей на свою гостину.

Сьогоднішня Євангельська притча підкреслює свободу людини. Дуже часто людина ставить свої земські інтереси вище за поклик Христа. Великим жалем сповнений Господь, коли людина не чує Його поклику. Тож будьмо вірними Господу Богу, його науці, щоб побачити, чи ми у своєму житті були з Христом, чи проти Христа? Будьмо щирими учасниками великої вечері – Євхаристії, ще тут, на землі, щоб продовжити її також і у вічності! Амінь.

ДВЕРІ БЕЗ РУЧКИ.

  1. Гарна картина. Але тільки в ній є одна неточність.
  2. Яка саме?
  3. Двері, у яких немає ручки.
  4. Та ні ж. Немає там ніякої неточності. Ручка є, тільки вона лише зі зворотньої, внутрішньої сторони.
    Бог ніколи нікого не примушує йти за ним;
    Він ніколи не вривається у двері нашого серця, а лише стукає…
    Чи чуємо ми Його стук?
    Чи гостинні ми для Бога?
    Чи впустили ми Його в своє серце? Якщо ні, то є той, хто вривається в нього без запрошення. Лукавий ніколи не церемониться з нами. Нехай же в наших серцях завжди буде місце для Господа Ісуса Христа і тоді місця лукавому не буде.
    Впустіть у своє серце Христа, адже Він стукає, а ручка то з нашого боку. Благослови, Господи, і відкрий наші серця до сприйняття і розуміння всього потрібного і корисного душам нашим.

Є одна загальновідома картина, коли Ісус Христос вечірньої пори стукає у двері.
І коли цю картину виставили вперше в музеї, то багато відвідувачів зауважували:

Воскресіння дочки начальника синагоги.


У сьогоднішньому Євангелії ми бачимо Ісуса та його учнів в оточенні великого натовпу людей. Усі бажають подивитись на того чудесного Раббі, який одним словом проганяє злих духів, оздоровляє прокажених та виліковує невиліковні хвороби. Слава про Нього ширилась із блискавичною швидкістю. Ісус є ніщо інше, як нова сенсація. Напевно, більшість людей прийшла із цікавості або ж у надії побачити нове чудо. Вони бачать у Христі «Чудесного Лікаря» чи то «Мага», однак не Відкупителя-Месію. У цей момент крізь галасливий натовп проштовхується аристократично одягнутий Чоловік – голова синагоги Яір. Він припадає до стіп Христа та благає Його про допомогу. Натовп людей спостерігає крайньо драматичне видовище: доволі таки відома особистість відкрито упокорюється перед Христом із Назарету і це при тому, що книжники та фарисеї готові вже були розправитись з Христом. Однозначно, йому було байдуже, що скажуть люди, оскільки йшлося про життя його єдиної дочки. Яїр просить Христа піти з ним та зцілити його єдину дитину.

У цей момент, коли життя його дочки, немов секундна стрілка, наближається до кінця, серед натовпу відбувається ще одна подія: одна жінка прагне лише доторкнутись до Христа, щоб зцілитись: «Аж тут жінка якась, що була хвора дванадцять років на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій прожиток, і ніхто з них не міг її оздоровити, підійшовши ззаду, доторкнулась краю його одежі й умить стала здоровою – спинилась її кровотеча». Напевно, ця жінка багато чула про чудеса, які робив Христос, і, що більше, вона розуміла, що Він є єдиний Лікар, який їй допоможе. Однак згідно старозавітних приписів, їй було заборонено будь-кого торкатись. Але її віра є більшою за страх перед покаранням: «Побачивши жінка, що не втаїлася, тремтячи підійшла й упавши йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до нього доторкнулась і як негайно одужала». Проте замість докору вона почула від Христа: «Збадьорся, дочко! Віра твоя врятувала тебе; йди з миром!»  І в цей час надходить новина з дому Яїра: “Твоя дочка померла, не турбуй більш Учителя”. Але Ісус обіцяв допомогти, і що більше, Він прагне, щоб у Ньому впізнали того Доброго Пастиря, який прийшов, щоб віднайти загублених овечок. Однак Христос не маг, тому вимагає від Яіра одногó: «Не бійся, тільки віруй, і врятована буде». У присутності своїх трьох учнів та батьків померлої Ісус бере її за руку, говорячи: «Таліта Кум!» Дівчино, пробудися! – саме так перекладено ці слова з гебрейської мови. Дорогі у Христі, це слово «Таліта» у гебрейському оригіналі означає «Ягнятко-Овеча». Христові слова мали б звучати: «Ягнятко, пробудися!» Скільки тепла та відкупительної любові в цьому заклику! Почувши голос Пастиря, дівчина вмить піднялась. Важко передати радість батьків та здивування сусідів.

Однак запитаймо себе: що означає ця євангельська розповідь для мене? Чи не повинні ми брати за приклад Яїра та кровоточиву жінку? Так, від них ми повинні вчитись покладати усю надію лише на Христа, наполегливо шукати Його та благати допомоги у конкретних важких ситуаціях нашого життя. «Не лякайсь, тільки віруй, і буде спасенна вона». Ці слова Відкупителя звернені і сьогодні до кожного з нас. Тільки віруй, і Він допоможе!

Молитва зі священником за Родину.

Дорогі брати та сестри у Христі. Моя велика родина!!! До родин наших парафіян мандрує ікона Пресвятої Родини. Кожна сім‘я має тиждень спільних молитов ,за свої родини ,і один день разом із священиком. Будемо молитись о мирі і злагоді для Вас і Ваших рідних. Хай Господь береже і благословить Вас!
Всіх бажаючих парафіян прийняти ікону у своїй домівці, прошу зголошуватись у неділю після Літургії. Чи по телефону 0932073807
брат Максим.

Будьте милосердні…


«Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36).

Це слово Ісуса – правдивий виклик: і справді, як можна уявити, що ми можемо бути милосердні до інших, як Бог Отець милосердний до нас?

ЧИ БОГ СПРАВДІ МИЛОСЕРДНИЙ?

Багатьом людям важко повірити в те, що Бог милосердний. Це випливає з нашого образу Бога: судді, нещадного поборника справедливості. Велика рахункова книга відкрита на небі на нашому імені. У ній є багато сторінок, де записані наші гріхи, і набагато менше сторінок з добрими справами!

Однак у згаданому уривку Ісус прямо, без жодних вагань, каже нам: «як і Отець ваш милосерднийг». Річ у тому, що Бог для Свого Сина Ісуса передовсім характеризується Своїм милосердям. По-латині, слово «милосердя» складається з двох частин: «miseria», що означає «нещастя», «біда», і «cor», тобто «серце». А Бог є насамперед, за словами Христа, цією милосердною особою, яка розуміє наші труднощі, яка хоче пробачити нам наші провини, втішити нас. Чому? А тому, що Він любить нас абсолютною, нескінченною любов’ю. Пригадаймо собі притчу про блудного сина або про загублену вівцю…

АЛЕ ЧОМУ ТАК ВАЖЛИВО, ЩОБ БОГ БУВ МИЛОСЕРДНИМ?

Тому що відтоді, як визнаємо себе грішниками, ми потребуємо милосердя, прощення, особливо милосердя і прощення Бога. Такого Бога, Який нас не осуджує, не сердиться, не тримає на нас зла, Який завжди готовий дарувати нам новий шанс, обмити нас з наших гріхів, якими б великими вони не були. Хай ми лиш на крок наближаємося до Нього, хай висловлюємо найменший жаль, навіть без великого ентузіазму і переконання, як ось Бог виходить нам назустріч, мов батько блудного сина, не вимагаючи від нас виправдань, пояснень, рішуче налаштований забрати наші провини, пригорнути до себе, ніколи нас не відкидати. У глибині душі ми надіємося на такого Бога; може, навіть і віримо в Нього. Тоді, коли нам щодня важко терпіти, вибачати, прощати! Та ось Ісус заявляє нам, я б навіть наважився сказати, «завдає нам удару»: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».

Як Він може просити нас про це, як може стільки вимагати від нас? Якщо ми щирі із собою, то чудово відчуваємо, що ця «місія неможлива». Це очевидно, що ми не завжди готові виявляти милосердя! Натомість легко критикуємо, осуджуємо, даємо відчути, що маємо рацію, наголошуємо на своїх правах, тримаємо зло, гіркоту, особливо у ситуаціях несправедливості. Нам так важко пробачити! Зрештою, Ісус, щоб ускладнити завдання, додає ще такі слова: «Ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись…» (Лк. 6:35). Усе це так суперечить нашій природі! Втім Христос навіть не пропонує це як ідеал, як мрію чи один вибір серед багатьох. Ні, Ісус вживає тут наказову форму, що не залишає нам жодної відмовки: «Будьте такі милосердні, як Бог!» Це наказ.

А може, Він насміхається з нас? Чи повинні ми впадати у розпач перед неможливістю цього завдання? Або вважати, що така вимога призначена лиш деяким визначним святим, й аж ніяк не нам?

Зовсім ні! Ісус звертається до кожного з нас, ким би ми не були. Адже хоч це милосердя і «неможливе», на нашу думку, ми його постійно зазнаємо від Господа. Саме крок за кроком йдучи слідом за Христом, єднаючись із Ним, регулярно приймаючи Його прощення, ми, своєю чергою, навчимося у своїй убогості чинити милосердя, згідно із самим Господнім задумом. Бог допоможе нам прощати ще більше, а якщо нам це не вдасться, то принаймні проситимемо собі про прагнення простити. Таку молитву Бог завжди чує, приймає її і благословляє. Він приходить нам на допомогу в наших слабкостях, Він добре знає, як нам важко бути милосердними. Якщо ми покажемо Йому наші недоліки, якщо пожертвуємо Йому свою добру волю, Він поступово змінюватиме наше кам’яне серце на серце з плоті, дозволить нам зробити поступ на шляху любові.

Саме цього ми вчимося на наших зустрічах, допомагаючи одні одним вірити, що це можливо, й обирати шлях милосердя всупереч цінностям цього світу, за підтримки Ісуса і наших братів, яких Він зібрав навколо нас. І тоді, як говорить Христос у вірші 35 цього ж уривку: «І буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього».