Category Archives: Без категорії

Неділя 14-та по Зісланню Святого Духа.

Мт. 22, 1-14. 

Багато бо покликаних, але мало вибраних

Ісус Христос часто говорив свої проповіді мовою різних історій, щоб ті, котрі слухали Його, могли краще зрозуміти Його Божественне вчення. Так і сьогодні ми чули, як Христос говорив про Царство Боже, яке подібне до весілля, до великого торжества. Читаючи притчу про весільну гостину і одежу, на перший погляд здається, що вона не містить у собі якихось особливих повчань. Але якщо подивитися на неї зі сторони інших неділь церковного року, відкрити значення різних символів, які знаходяться там, то вона допомагає нам зробити певний побіжний підсумок пройденого нами духовного шляху. 

Господь Бог, створивши людину, вклав у душу кожного з нас прагнення життя і щастя. Одним із проявів щастя людини на землі є спільні зустрічі з нагоди Дня народження, іменин, ювілеїв чи весілля. Кожна така зустріч не проходить без смачних страв, напоїв, музики, співів,танців. І це надає святкової атмосфери такій зустрічі. Але найважливіше в кожній такій події, це зустріч близьких осіб. Родичі, товариші мають чергову можливість знову побачитися, бути разом, поспілкуватися між собою, поділитися своїми успіхами, радощами життя, або відкритися перед другом і вилити біль своєї душі. Бо коли нас об’єднують не лише смачні страви, а найперше дух любові, взаємної поваги і пошани, то від цього людина отримує найбільше радості, задоволення і щастя. 

Реальність земного життя відкриває нам правду, що навіть найкращі спільні зустрічі, розваги, вишукані страви, чудова музика не запевнюють нам життя і щастя на сто відсотків. Кожна така зустріч має початок і кінець: закінчують приготовані страви, затихає весела музика і життя повертається до сірих буднів. І тоді людина шукає чергової нагоди зміцнити своє прагнення життя і щастя. В цій ситуації нам на допомогу приходить Христос, котрий словами притчі про весільну гостину пригадує нам, що є така можливість жити вічно і бути завжди щасливим. А це станеться тоді, коли людина візьме за основу свого життя і щастя Бога і його любов. Потвердженням цього є слова Христа, які Він сказав до самарянки: „Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне” (Ів. 4, 13, 14). 

Оскільки Божа любов є досконала і невичерпна, саме вона може вповні заспокоїти всі прагнення людської душі, дарувати їй можливість жити вічно і відчувати себе вповні щасливою. Божа любов приносить душі цю весільну одежу, яка дає їй можливість стати учасником цієї небесної гостини, вічного Божого життя і щастя. 

Тим, що може запевнити нам отримання Божої любові, є добре виконання всіх наших людських і християнських обов’язків, дотримуючись у всьому Божих заповідей. Важливість господаря на кожній гостині вказує нам на основну мету нашого життя і духовної праці – пізнати і полюбити Христа, як єдиного і надійного провідника до неба, до цієї весільної світлиці. Апостол Павло написав про це так: „Один бо є Бог, і один посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав самого себе як викуп за всіх” (1 Тмт. 2, 6,5). Особливою нагодою відчути вічне життя і щастя вже тут на землі є Свята Літургія. Вона дає нам можливість особисто і найтісніше з’єднатися з Ісусом Христом у Пресвятій Євхаристії. У цій безкровній жертві Божий Син, котрий постійно є з Отцем, приходить до нас на землю, щоб попровадити нас надійною дорогою до Небесного Отця. Через руки священика Ісус приходить до нас і дарує нам своє тіло і кров під видами хліба і вина, як особливий знак любові до нас, цим дарує нам весільну одіж вічного життя. 

Олександр Монзоні, відомий італійський поет, у пізній старості дуже часто ходив на Службу Божу. Коли однієї дуже холодної зимової неділі вибирався до церкви, домашні почали його намовляти, щоби залишився вдома. Поет відповів: „Коли б хтось з вас виграв на лотереї сто тисяч лір, а сьогодні був останній термін, щоб їх забрати, чи не побігли б по них серед такої негоди?” „Служби Божої не можна порівняти до ста тисяч лір” – відповів йому хтось на те. „Служба Божа є багато більш варта, ніж сто тисяч лір, – сказав поет. Для вас гроші мають більшу вартість, для мене – ні. Вартість однієї Служби Божої незрівнянно більша від усього золота світу”. Для правдивих побожних християн Служба Божа має більшу вартість, ніж усі скарби і багатства світу. 

Притчу про весільну гостину Ісус закінчує словами: „Багато бо покликаних, але мало вибраних” (Мт. 22, 14). Цими словами Спаситель хоче донести до всіх слухачів важливу вістку, що всі ми є покликані, запрошені Богом до вічного щастя. Це запрошення небесний Отець дає кожному з нас, даруючи нам найперше життя і безсмертну душу. Другим знаком, який потверджує це запрошення є момент нашого хрещення, особисте прийняття цього Божого запрошення до вічного щастя з Богом. А вже від людини залежить, чи вона використає це Боже запрошення і виконає умови, щоб стати учасником вічного життя у Божому Царстві. Вибір вічного життя і щастя відбувається не лише при кінці життя, у хвилині смерті, а під час земного життя, через добре виконання всіх наших обов’язків в дусі віри і любові. 

Однак реалії людського життя потверджують правдивість слів Христа, що мало є вибраних, мало є тих людей, котрі вибирають життя і щастя з Богом, котрі ставлять на перше місце добро душі, а не добро тіла і земне щастя. Навіть ті, котрі вірують в Бога, часто віддають перевагу земним цінностям, людському щастю, бо воно легко і швидко приходить, його прояви і плоди можна реально побачити, діткнути, відчути на собі. А те невидиме, духовне добро важче розпізнати, побачити, відчути на собі, бо над ним треба більше працювати, щоб його отримати і переконатися в правдивому існуванні. Тому багато людей бажають іти короткою і простою дорогою до щастя, навіть якщо воно тимчасове і неправдиве. 

Словами сьогоднішньої притчі Ісус хоче допомогти нам знайти правдиве щастя, ставлячи собі запитати: що я роблю для того, щоб здійснити Боже запрошення? Чи дотримуюся всіх заповідей, чи використовую всі можливості і докладаю зусилля, щоб здійснити ці основні прагнення своєї душі – вічного життя і щастя. Амінь. 

Що є віра з гірчичне зернятко?

У людей часто виникають подібні запитання: «Що є віра з гірчичне зерно? І як зрозуміти: є вона в душі чи ні? Коли настає цей момент? І чи правда, якщо маєш віру з гірчичне зерно, то нічого неможливого не буває?»

Причиною подібних запитань став біблійний текст, який є каменем спотикання для багатьох людей, які вважають себе вірними. Цей текст – один з найулюбленіших у проповідників Євангелія процвітання і, звичайно, у тих, хто хоча і не визнає Біблію Стандартом для свого життя, але все одно частенько смикає з неї щось для доказу власних теорій.

Мф. 17:20: «Ісус же сказав їм: через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас»

Лк. 17:6: «Господь сказав: коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас».

Який висновок зробить з цих текстів звичайна людина, що не звикла дивитися на сказане до контексту всього уривка і контексту всієї Біблії? Якщо я вірю хоча б саму малість, то за моїм наказом гори можуть рухатися, а дерева переходити в море і там рости. Якщо розвивати цю ідею, то виходить, що за наявності віри, я обов’язково буду абсолютно здоровим, сильно багатим, з тим набором зручностей, які я вважаю найважливішими. М-да… а якщо в мене чи в якогось віруючого ну ніяк не виходить рухати гори і пересаджувати дерева в море, якщо життя бідне і здоров’я мало, то який висновок? Просто віри немає, потрібно б попрацювати над отриманням віри. От така нісенітниця виходить. За цією теорією, наприклад, апостол Павло був абсолютно невіруючою людиною (хворів, поневірявся, палицями його били, у в’язницю запроторювали…)

Павло і Сила в темниці

А давайте все-таки ризикнемо і перестанемо думати про те, що Ісус прийшов покращувати наше сьогоднішнє життя, роздаючи кожному будинки, гроші, здоров’я, сімейне щастя, абсолютний захист від всяких неприємностей і втрат. Адже сказав же Він якось, що Його царство не від світу цього, що Він, власне, приніс на землю далеко не мир, а дуже навіть навпаки: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Бо Я прийшов розлучити сина з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку із свекрухою її. І вороги людини – домашні її» (Мф. 10:36). Він через Своїх апостолів сказав, що люди, які побажають жити благочестиво, будуть гнані (2Тим. 3:12), що Його учні будуть ненависними для цього світу (1Ін. 3:13).

Виходить, що текст про гірчичне зерно абсолютно точно не про процвітання вірних, які ніби своєю вірою можуть комфортно влаштуватися в цьому житті.

Можливо, ці тексти про те, що людина, яка має віру, здатна повелівати силами природи, творінням? І тут ми повинні зупинитися дуже і дуже детально, бо в основі своїй тексти якраз про це, але аби нам правильно зрозуміти цю основу. А для цього ми зобов’язані придивитися до слова «віра», бо якщо ми розуміємо його не по-біблійному, то ми ніколи не зможемо правильно зрозуміти суть слів Ісуса про гірчичне зерно.

“Якщо ви матимете віру з гірчичне зерно”

Яку віру?

Віру в існування Бога? – Учні мали її.

Віру у власні сили? – В учнів, судячи з того, що і як вони говорили і робили, цієї віри було аж занадто.

Віру в Месію. – І вона в них була, увесь Ізраїль того часу чекав на Месію.

Віру в те, що Ісус – Месія? – Мабуть, і це в них вже було, принаймні, початки цієї віри, а інакше вони не ходили б за Ісусом цілих три з половиною роки (Ін. 2:11).

Про яку ж тоді вірі говорить Ісус?

Відповісти на це питання нам допоможуть декілька історій. Я сподіваюся, що ви дуже уважно прочитаєте їх перш, ніж перейдете до читання наступної частини моєї відповіді.

Мф. 8:5-13: «А як увійшов Ісус до Капернаума, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри… І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить».

Сотник перед Христом, Себастьяно Річчі

Мк. 4:37-40: «І знялась велика буря; хвилі били в човен так, що він уже наповнювався водою. А Він спав на кормі на підголівнику. Його розбудили і говорять Йому: Учителю, невже Тобі байдуже, що ми гинемо? І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. І стих вітер, і настала велика тиша. І сказав їм: чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?»

Лк. 1:34-45: «Марія ж сказала ангелу: як же станеться це, коли Я мужа не знаю? Ангел сказав Їй у відповідь: Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і Єлисавета, родичка Твоя, і вона зачала сина в старості своїй, і це вже шостий місяць їй, хоча називають її неплідною, бо не буває безсилим у Бога ніяке слово. Тоді Марія сказала: Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм. І відійшов від Неї ангел. 

Уставши ж, Марія у дні ці поспіхом пішла у передгір’я, в місто Іудине, і увійшла в дім Захарії, і привітала Єлисавету. Коли ж почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Духа Святого Єлисавета. І вигукнула гучним голосом і сказала: благословенна Ти в жонах, і благословенний плід утроби Твоєї! Блаженна ж Та, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа».

Ін. 4:46-50: «Отже, Ісус знову прийшов до Кани галилейської, де перетворив воду на вино. Був у Капернаумі царедворець, у якого син був хворий. Він, почувши, що Ісус прийшов з Юдеї в Галилею, прийшов до Нього і просив Його прийти і зцілити його сина, який був при смерті. Ісус сказав йому: ви не увіруєте, якщо не побачите знамень і чудес. Царедворець говорить Йому: Господи! Прийди, поки не помер син мій. Ісус каже йому: іди, син твій живий. І повірив чоловік слову, яке сказав йому Ісус, і пішов».

Так от Ісус говорив про віру в те, що Його вуста вимовляють Живе Слово Боже, Яке править всесвітом і здатне виконати те, заради чого воно було вимовлене. Тільки той, хто вірить Слову Божому може отримати виконання цього СЛОВА в його (її) житті.

Наприклад, якби Марія не повірила Ангелу, який приніс їй СЛОВО про те, що вона зачне і народить Сина Божого, то СЛОВО не виконалося б у ній, тому Єлисавета вигукнула: “Блаженна ж Та, Яка увірувала“. Марія вірою прийняла СЛОВО Боже, і тому ВОНО виповнило в ній те, про що говорило.

Благовіщення, Генрі Райленд

Ісус звернув нашу особливу увагу на віру сотника, який поклався тільки на СЛОВО Ісуса, яке Спаситель міг вимовити для нього: «Але промов тільки слово, і видужає слуга мій». Сотник ще не усвідомлював, що перед ним стоїть Спаситель світу, Той, Хто дарував дихання самому сотникові, але він вже розумів, що СЛОВО цієї Людини всесильне.

Під час бурі, коли учні піддалися паніці, Ісус заспокоїв бурю тільки СЛОВОМ, але при цьому присоромив учнів за те, що вони боялися. Чому вони боялися, чому вони звернулися до Нього з докорами про те, що Він просто спить і ніби як нічого не робить, щоб врятувати їх? Бо вони не знали, як працює СЛОВО Боже. А воно негайно виконує себе. Ісусові не потрібно було розподіляти людей по палубі, прив’язувати їх мотузками, давати їм інструкції, Йому достатньо було просто сказати СЛОВО. Але учні доки в це не вірили.

У тих текстах, про які ми згадали ще на початку розмови, Ісус якраз порівнює віру в СЛОВО Боже з однією з найменших насінин, яка здатна вирости в одне з найбільших дерев. Усередині насінини вже живе це величезне дерево, просто вся досконалість, міць і краса дерева згорнута в зовсім маленький об’єм, але ж це все одно вже передбачуване дерево. Дерево величезної віри в СЛОВО Боже.

Чи пам’ятаєте події, які привели Ісуса до того, щоб вимовити слова про гірчичне зерно?

Зцілення біснуватого отрока, Гюстав Доре

«Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, ставши перед Ним на коліна, сказав: Господи! Помилуй сина мого; бо він на новий місяць біснується і тяжко страждає, бо часто кидається в огонь і часто у воду. Я приводив його до учеників Твоїх, та вони не змогли зцілити його. Ісус же, відповідаючи, сказав: о роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас? Приведіть його до Мене сюди. І заборонив йому Ісус, і біс вийшов з нього; і отрок зцілився у ту ж мить. Тоді ученики, приступивши до Ісуса на самоті, сказали: чому ми не змогли вигнати його? Ісус же сказав їм: через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас. Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17:14-21).

У що повинні були вірити учні, щоб вигнати біса, що мучив того юнака? У слова Ісуса, якими Він учив їх! Вони повинні були не просто знати Його слова, але і вірити в те, що це слова Божі, які, якщо їм коритися, якщо дати їм можливість правити їх життями, думками, почуттями, – можуть творити неймовірне. Учні намагалися вигнати біса своїми словами, своїми діями, своєю гордістю, заради свого імені… а це неможливо, бо всяке по-справжньому добре даяння (дар) сходить від Отця (Як. 1:17), а не від людини.

Так от, якщо людина має віру в живе і дієве СЛОВО Боже і дозволяє СЛОВУ Божому жити і діяти в його (її) серці, тоді немає нічого неможливого для людини. “Бо не буває безсилим у Бога ніяке слово” (Лк. 1:37).

І до речі, в цьому випадку людина не зробить жодного неправильного вчинку, адже СЛОВО Боже здійснює тільки волю Божу. Наприклад, якщо ви раптом самостійно вирішите, що потрібно б вам пересунути оту гору геть на те місце, але на це немає волі Божої (тобто в даний момент немає на те СЛОВА Божого), то у вас нічого не вийде.

Як можливо зрозуміти, чи є в мене те саме гірчичне зерно віри? Це досить просто.

По-перше, ви любитимете читати Біблію, бо вона – записане СЛОВО Боже.

По-друге, ви постійно звірятимете своє життя з тим, що каже Біблія і шукатиме шляхи як жити саме так, як вона каже, тобто жити за СЛОВОМ Божим.

По-третє, Ісус стане для вас сенсом вашого життя, бо Він і є Живе Слово Боже, і ви самі станете свідком Ісуса в усьому, що ви робите, думаєте, бажаєте.

Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри!

Поздоровляю вас із святим причастям і з освяченням ваших душ і ваших тіл.

Сьогодні ми слухали цікаве Євангеліє (Мт., IX:27-35), в якому апостол Матвій розповідає ситуацію, яка сталася в житті самого Спасителя, самого Сина Божого Ісуса Христа. Ісус йшов містом і за Ним йшли двоє сліпих, які просили: «Сину Давидів, помилуй нас». І коли Ісус зайшов в будинок, до Нього підвели цих сліпих. Вони ж не бачили, тому не могли самі підійти, їх підвели і Ісус запитав: «Що ви хочете? – Хочемо бачити. – Віруєте, що я можу це зробити? – Так, віруємо».

Давайте, дорогі браття і сестри, подумаємо, чи вони могли б підійти до Ісуса або б хтось їх підвів до Нього, якщо б вони не вірили? Вони б не йшли за Ним і не кричали: «Сину Давидів, помилуй нас». Вони б цього не робили.

Ми, люди, створені так, що у нас постійно виникають якісь сумніви. Сумніви по відношенню до Бога, сумніви по відношенню до Божої сили, до Божої любові. Ми робимо в житті помилки і думаємо: «Бог мене не почує, бо я грішна (грішний). Я не буду просити Бога, тому що Бог від мене відвернувся, бо я зробила (зробив) гріх свідомо чи не свідомо».

Ми повинні розуміти, що Господь милосердний. Він своє милосердя і свою любов проявив, коли Сина свого Єдинородного приніс у жертву за наші гріхи – віддав, щоб Його вбили, розіп’яли на хресті. І тим самим Господь показав, що Він любить нас більше, ніж будь-хто нас може любити на Землі або взагалі у Всесвіті.

Але ми не можемо просити Бога, щоб Він нам допоміг, коли є у нас якісь сумніви. Тому в якийсь момент ми повинні стати на коліна (чи у кого як виходить), стати і звернутися до Бога з покаянням, попросити у Бога вибачення за сумніви, які ми маємо, попросити у Бога допомоги, щоб Він нас зцілив, щоб Він нас очистив від будь-яких сумнівів.

Ми пам’ятаємо слова апостола Павла, який говорив: «Браття, якщо ви молитесь, а Господь не реагує на ваші молитви, значить щось не так, значить ви не правильно молилися». Ми пам’ятаємо, що казав Господь: «Де двоє чи троє в ім’я Моє моляться, все вони отримають від Бога». Розумієте, якщо ми молимось самі або з родиною і у нас немає результату, значить щось неправильно. А можливо ключ до розкриття цієї таємниці дуже простий – це покаяння. Треба спочатку попросити у Бога вибачення. Можливо ми молимось, а наша душа є осквернена, можливо вона має сумнів і Господь не може чути нас через оцей наш сумнів, тоді нам треба покаятися.

Лише коли ж ми покаялися, ми можемо про щось просити Бога. І ми можемо просити, щоб Господь укріпив нашу віру, щоб наша віра була сильна, щоб цієї віри було достатньо для того, щоб Господь нам міг допомогти. Бо якщо віри не буде достатньо, то і Господь не зможе нам допомогти.

Ми пам’ятаємо батька, який просив за свого хворого сина і казав, коли Ісус його запитав: «Ти віруєш, що я можу це зробити? » А він сказав: «Господи, допоможи моєму невірству».

Так і ми, дорогі брати і сестри, можемо просити, щоб Господь допоміг нашому невірству, щоб Він допомагав нам в спасінні, допомагав нам удосконалюватися, допомагав нам возростати духовно, зцілюватися духовно і наближатися до Нього.

Ми пам’ятаємо, як апостол Іван казав, що віра без добрих справ мертва. І коли ми говоримо про добрі справи, то наче це всім зрозуміло, що потрібно робити добрі справи, потрібно. Але десь ми нехтуємо ними і не завжди робимо стільки, скільки Господь нам дає можливість зробити чи фізично, чи молитовно, чи фінансово – ми десь уникаємо цього. Тим самим наша віра, вона слабне. Вона стає слабшою, стає немічною. Ми тоді взиваємо до Господа і тоді десь наша молитва втрачає силу і не доходить до Бога.

Тому, дорогі браття і сестри, віра, вона не береться із нічого і не стає сильною за один день. Вона не виникає відразу, над нею треба працювати, молитися. Ми пам’ятаємо, що Ісус сказав, що «Царство Боже береться силою». Тому ми, дорогі браття і сестри, повинні розуміти, що нам потрібно постійно каятися, тобто просити у Бога вибачення. Ми повинні постійно просити, щоб Господь укріпив нашу віру. І звичайно просити у Бога допомоги.

І тоді, коли ми побачимо, що ми молимося і просимо у Бога по своїй потребі, щоб Господь допоміг нам вирішити якусь ситуацію, і вона стається, тоді ми бачимо, що Господь чує нашу молитву. Головне не забути прославити ім’я Господнє, подякувати за Його милосердя, за Його любов до нас, за те, що Він почув наші молитви, що Він допоміг нам. Він допоміг не тому, що ми праведні чи не праведні, Він допоміг по своєму милосердю і по своїй любові до нас.

Тому, дорогі браття і сестри, працюємо щодня над своєю душею, над удосконаленням, над наповненням Божою благодаттю, над укріпленням нашої віри, над добрими справами в ім’я Господнє.

Слава Ісусу Христу!

Неділя пам’яті отців Першого Вселенського Собору.


Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зі світу.

Йо 17,1-13

Між святом Вознесіння Ісуса Христа та Зісланням Святого Духа знаходиться 7-ма неділя після Пасхи – про святих отців першого Вселенського Собору. На перший погляд вона не має нічого спільного із цими святами. Вознесіння і Зіслання Святого Духа тісно пов’язані між собою часом та значенням. Прихід Святого Духа став завершенням вознесіння Христа на небо та сповненням обітниці, даної Ним апостолам – послати Утішителя – допомогу для них.

Перший Вселенський Собор у Нікеї віддалений від цих подій на 300 років та не має прямого зв’язку з апостолами. Та слова Євангелія цієї неділі своїм змістом відкривають нам її значення, показують як духовний місток між вознесінням Христа та Зісланням Святого Духа.

Євангелист Іван розповідає нам про молитву Ісуса Христа на Тайній вечері. У Ній Спаситель нагадує апостолам мету свого приходу на землю – об’явити людям істинного Бога та просить небесного Отця, аби зберіг їх у єдності між собою та з Богом. Ця єдність віри та любові між учнями важлива для Ісуса, бо вона відкриє поганам правдивий образ Бога. Адже Ісус Христос об’явив апостолам Господа Бога як спільноту Отця, Сина і Святого Духа, об’єднаних досконалою любов’ю. Коли така єдність буде між апостолами, вони стануть живим образом, відбитком правдивого Бога для інших людей. Зміцнювані благодаттю Утішителя, апостоли успішно виконали це завдання.

Такий образ Бога прийняли та проповідували наступники та послідовники апостолів – Святі Отці. У 325 році Отці Церкви зібралися на собор у Нікеї, щоб той образ Бога захистити, засудивши фальшиві вчення Арія про Христа, що Він не є Божим Сином, з’єднаним з Отцем і Святим Духом. Цим вони зберегли віру в єдиного правдивого Бога, якого пізнали через Ісуса Христа дією Святого Духа.

Приклад Отців 1-го Вселенського Собору показує нам, що апостоли були духовним містком віри між Ісусом Христом та Отцями Церкви. Так само і святі Отці стали таким містком віри в єдиного правдивого Бога між апостолами та наступними поколіннями християн.

Подібно і ми повинні бути таким духовним містком віри й образу Бога між нашими попередниками та наступними поколіннями. Для цього маємо самі глибше пізнавати Бога через Ісуса Христа з допомогою щирої молитви, Святого Письма та Святих Тайн. Тобто створювати щораз тісніший зв’язок любові з нашим Богом, ставати учасниками спільноти Отця, Сина і Святого Духа. Так зможемо словом і ділом наповняти світ правдивим образом та присутністю Бога. Тоді Христос буде постійно берегти, освячувати та провадити нас у земному житті, як знак своєї присутності у світі, та вчинить нас учасниками своєї спільноти в небі. Амінь.

Неділя розслабленого.


Ів. 5, 1-15. 

Побачив Ісус, … що він вже дуже довго нездужає

Роздумуючи сьогодні над долею розслабленого чоловіка в Єрусалимі, котрий перебував у неволі недуги 38 років, бачимо у його душі тісне поєднання віри і надії у краще майбутнє. Перебуваючи у неволі паралічу, будучи нездатним вільно і самостійно ходити, він не втрачав надії на те, що прийде той день, коли Бог зглянеться над ним і він стане здоровим, зможе впевнено ходити власними ногами. 

Як описує Євангелист Іван цю подію, розслаблений очікував допомоги від Бога через посередництво і поміч людей та цілющу дію води Єрусалимської купелі, яку зворушував час від часу Божий ангел. Розслаблений вірив у можливість власного оздоровлення і з надією очікував Божого милосердя щодо себе, але не знав коли і як це станеться. Він сподівався, що Бог пошле йому людину, котра допоможе спуститися у води купелі і стати здоровим. Це переконання ми бачимо у відповіді розслаблено на пропозицію Ісуса оздоровити його. Коли Христос запитав його: „Чи бажаєш бути здоровим?”, той відповів: „Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода” (Ів. 5, 6-7). Однак Бог в інший спосіб відповів на його молитви і сам прийшов йому на поміч. Божий Син особисто знайшов його і оздоровив силою свого божественного слова. Христос сам прийшов до нього із даром оздоровлення, коли хворий можливо найменше цього очікував, щоб показати, що Він почув його молитви і прийшов сповнити їх, повертаючи йому здоров’я. 

Терпелива і покірна поведінка розслабленого, сповнена духом віри і надії в Боже милосердя, потверджує правдивість слів Христа: „Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите і буде вам так” (Мр. 11, 24). Щоб краще зрозуміти духовне значення розповіді про оздоровлення розслабленого, варто повернутися до Євангелія про жінок мироносиць попередньої неділі. Історія жінок мироносиць показала нам, як Бог винагороджує людську надію, виходить назустріч старанням людей, котрі щирим і відкритим серцем шукають Його, щоб виявити Йому свою любов. Для цього Бог Отець послав свого ангела, який відвалив камінь від входу до гробу Ісуса, аби жінки мироносиці могли увійти в середину і помазати тіло Ісуса. 

В історії оздоровлення розслабленого бачимо, як Бог ще глибше відкриває таємницю свого милосердя. Божий Син не тільки виходить на зустріч тим, що його шукають, а сам шукає хворого чоловіка і чудесно оздоровляє його, бачачи в його серці незгасаючий промінь надії на Божу поміч. 

Чудесне оздоровлення Ісусом розслабленого біля Єрусалимської купелі переконує нас, що кожен, хто покладається на Божу поміч вповні і до кінця, ніколи не буде ним забутий, не почутий чи проігнорований, не розчарується у своїй надії на Божу поміч. Кожен, навіть найменший вияв нашої любові, Бог винагородить своєю любов’ю до нас у відповідний час. Правдива любов завжди є сповнена духом терпеливості і надії на Бога. А терпелива надія є особливим проявом любові людини до Бога. До такої любові закликає нас історія розслабленого, щоб вона приносила щедрі плоди Божого милосердя у нашому житті. Якщо ми любимо Бога, чи готові чекати на його поміч до кінця? 

У життєписах отців на пустинях Тебаїди є розповідь про одного молодого монаха, який, спонуканий пожадливістю світу, не міг довше знести строгості монашого життя і втік знову у світ. Коли прийшов до Єгипту, одного дня побачив там гарну дівчину, яка була донькою поганського жреця (священика), він дуже закохався в неї і просив батька, щоб той дав її йому за жінку. Однак батько, за звичаєм, став перед своїм божком і запитав поради, що має робити. А устами божка відповідав йому диявол: „Не смієш дати йому своєї доньки, доки він не відречеться свого Бога і Святого Хрещення, бо він є християнином!” І хлопець прилюдно відрікся Христа. Так він зробив аж три рази. „Не смієш віддавати за нього своєї доньки, бо хоч він відрікся Бога, але Бог не покинув його і стереже!” – знову промовив диявол. Коли монах почув ці слова, йому відкрились очі, засліплені пристрастю, він впав на коліна і заридав гіркими сльозами: „Невже це є можливим, добрий Боже! Я Тебе зовсім покинув, а Ти стоїш ще біля мене і не покидаєш мене? О ні, проминаючий і марний світе, геть від мене всі світові розкоші, я повертаюся знову в пустелю, і там до смерті буду оплакувати свої гріхи, якими я так важко образив Бога, такого доброго і милосердного!” 

Якщо ми віримо в Бога і Його всемогутність, завжди покладаймо надію на нього у різних життєвих ситуаціях. Подія оздоровлення розслабленого ще раз навчає нас, що тільки з Божою допомогою ми зможемо впевнено і успішно вирішувати навіть найважчі життєві справи. У цьому нас переконують слова псалмопівця: „Не надійтеся на князів, на синів людських, бо в них немає спасіння, бо вийде дух людини і повернеться в землю свою і в той день загинуть всі помисли її. Щасливий той, кому Бог Якова подає допомогу, в кого надія на Господа, Бога свого” (Пс. 145, 3-6). А людина, яка уповає на Бога, ніколи не посоромиться, тому що єдиний Бог – вічний, правдивий, не помиляється, Він завжди вірний у своїх словах. „Надійтеся завжди на Господа, бо Господь Бог є твердиня вічная” (Іс. 26, 4). 

Просімо і ми сьогодні Ісуса Христа, щоб остерігав нас від нещасть і не залишав нас серед спокус безнадійності і розчарування, щоб своєчасно посилав нам Ангела Хоронителя, який би охороняв нас на всіх дорогах нашого життя, духовно потішав у горю, зміцнював надію і довір’я Божому милосердю та допровадив до щасливої вічності!

Амінь

Справи Милосердя.

З Благословіння кир Симеона Архиєпископа Дніпровського УПЦ продовжуємо справи Милосердя. З нашими братами з церкви Нове Покоління допомогає безхатченкам і нужденним. Цим людям несемо Слово Боже і молимось разом з ними.
Кому Господь положе на сердце допомогти. Просимо дуже Вашої допомоги.

Дорога родино НАШОГО_ХРАМУ і ті, хто бажають приєднатись до нашої міцної духовної родини!

Контактний телефон (Вайбер, Телеграм) 0509826031 (завжди на зв’язку)
Номер картки для пожертв: 5168742217966922 крамаренко Сергій.

Неділя про митаря і фарисея.


Лк. 18, 10-14.

Митар… не смів і очей звести до неба

Неділею Закхея розпочався чотиритижневий період нашого духовного приготування до Великого посту. Кожна із цих чотирьох неділь пригадує нам про один із важливих елементів посту і доброго приготування до нього. Євангельським словом цих неділь Церква старається пригадати і показати нам, на що ми повинні найбільше звернути нашу увагу під час духовної подорожі Великим постом.

Завданням посту є допомогти нам належно духовно приготуватися до Пасхи Христової – зустрічі з Воскреслим Христом. А це приготування проявляється у перегляді свого життя, стану своєї душі – відносин з Христом: віри, любові і довіри, згоди з Божою волею. В цьому часі християнин має побачити, як часто зумів зустрітися з Христом на дорогах свого щоденного життя, щоб потім працювати над тим у часі посту. А це неможливо без молитви. Зустріч з Христом є в особистій молитві, Літургії, Святому Письмі, Святих Тайнах.

Для цього потрібно переглянути основні риси молитви. Притча про митаря і фарисея вказує на кілька з них.

Перша риса молитви – свідомість моєї зустрічі з Богом. Молитва, це не просто відмовляння побожних текстів, а розмова з живим Богом – спілкування і слухання; що Він чує і бачить мене, знає мої потреби.

Тому у часі цих приготувань до посту запитуймо себе: з якою свідомістю стою на молитві – перед Богом? Як часто ми хвалимося своїми заслугами, наповнюємо молитву думками про справи, про себе, а не про Бога.

Молитва митаря пригадує нам, що все є даром Бога, а не власна заслуга. На першому місці є велич Бога і власна гріховність, потреба допомоги Бога у житті і особистому наверненні.

Один побожний батько читав перед сном Святе письмо, а в цій кімнаті молилися його три синочки. Два з них при молитві заснули, а третій, побачивши це, промовив до батька: „Тату, гляньте, я ще молюся, а вони вже сплять”. Тоді батько відповів: „Дитино моя, краще спати, ніж гордитися і хвалитися добрими вчинками, бо гордість нищить заслуги, здобуті через добрі вчинки”.

Коли у нас виникають якісь труднощі у житті, ми часто запитуємо себе: що робити? Відповідь для християнина є одна: потрібно молитися, просити Бога про потрібну допомогу. Ісус Христос виразно сказав про це: „Просіть, і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожен бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчинять” (Мт. 7, 7-8). Які молитви для цього молитися, в який спосіб звертатися до Бога, щоб від подав потрібну нам допомогу, це вже інше питання.

Щоб отримати бажану допомогу, потрібно прийти, попросити і простягнути руку. Коли ми потребуємо якусь річ чи продукти, ідемо в магазин, кажемо продавцеві, що нам потрібно, беремо потрібний товар, оплачуємо і кладемо в сумку. Особиста молитва, сповідь, святе причастя, це і є практичне простягання нашої руки до Бога про потрібну нам допомогу. Бо якщо б хтось хотів мені подати допомогу, але я не простягну по неї свою руку, а буду тримати в кишені, нічого не отримаю.

Наступна риса успішної молитви – це щирість і покора перед Богом. Про це нагадує апостол Яків: „Бог гордим противиться, а покірним дає благодать” (Як. 4, 6). Щирість і покора у молитві свідчать про свідомість того, що все є даром Бога. Бог хоче і готовий помагати нам, а для цього потрібно лише вірити і з довірою чекати, як це зробив митар.

Щирість і покора у молитві мають змінювати спочатку нас самих, а потім наше життя. Нам іноді хочеться швидкої, чудесної допомоги від Бога, щоб раз попросити і все зразу вирішилося само по собі, без нашої особисто участі. Молитва митаря показує нам. що Бог змінює наше життя в міру того, як змінюємося ми самі, тобто наповнюємо себе духом покори, терпеливості, повної довіри Богу. Немає зміни життя з Божою допомогою без зміни нас самих, без можливості дозволити Богові діяти, впливати на нас, на нашу свідомість, бо Божа ласка діє на наше життя через нас.

Людина є містком, який пов’язує наше життя з Богом, переправляє дари від Бога у життя, різні життєві ситуації. Неможливо отримати поміч від Бога, прояв його любові, будучи самому далеко від Нього, не маючи віри і любові до Нього.

Одною із важливих причин, від якої залежить успіх змін і реформ у нашій державі є брак особистої переміни людей. Люди хочуть добра, правди і справедливості в державі, але самі не хочуть бути добрими, чесними, жити в правді і справедливості і наповнювати ними світ. Народна мудрість каже про це так: „Без Бога ні до порога”. А апостол Павло описав це такими словами: „Я все можу в тому, хто мене скріпляє”(Фп. 4, 13).

Вислухавши все, що було сьогодні сказано, ми приходимо до зрозуміння, якою має бути наша молитва, щоб вона була милою для Бога і корисною для нас. Тому нехай прикладом доброї молитви буде для нас митар, який стояв десь у кутку Святої Церкви, не сміючи навіть очей піднести вгору, але Господ почув його і винагородив: „Кажу вам: цей повернувся виправданий до свого дому” (Лк. 18, 14). Амінь.

Неділя 32. Про Закхея.

   Дорогі браття і сестри !

     Через Палестину, що лежить між двома частинами світу  Африкою і Азією, проходила велика кількість торгівельних шляхів. Цими шляхами безперервно рухалися каравани купців,  подорожніх і прочан. Біля входу у міста, так як сьогодні на кордонах, стояли спеціальні установи – митниці.

         Люди які обслуговували ці установи, мали в народі не дуже добру славу і називалися митарями. Про одного із таких митарів розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ця розповідь не стільки про самого митаря, як про чудесну переміну у його житті яка відбулася внаслідок його зустрічі з Божим Сином, Господом Ісусом Христом.

        Христос що «прийшов знайти і спасти тих що загинули» (Лк.19.10.) збирав навколо себе велику кількість людей. З Його допомогою, в чудесний спосіб сліпі прозрівали, паралізовані починали ходити, біснуваті звільнялися від влади диявола, мертві в супереч законів природи ставали живими.

      Про ці і інші чудеса, від очевидців дізнався Закхей який був старшим над  єрихонськими митарями. Почувши про  прихід Ісуса, Закхей загорівся великою цікавістю і бажанням побачити Його, почути слова Його дивної науки, про скарби які вогонь не спалює і злодії не крадуть…

        Усе своє життя. Закхей присвятив збиранню багатства, а тут раптом виявляється що це багатство, нічого не варте, що існують скарби які не можна купити за гроші, які є безцінними. Закхей раптом засумував. Він задумався над своїм життям. Перед його очима відкрилася уся кривда яку заподіяв він людям. Плач голодних сиріт, прокльони скривджених вдів. Усе це важким каменем  тяжіло  на його грішній душі.

         Закхей вийшов з дому засмучений. але сповнений бажання побачити Ісуса Христа – людину яка безкорисно, не шукаючи почестей і слави, робить людям стільки добра. Закхей не мав змоги підійти до Ісуса, бо багато людей тиснулося біля нього, а бажання побачити Його ставало все більшим і більшим. Воно опанувало ним на стільки що він забуває про те що він урядовець високого рівня, і залізає на дерево щоб хоч з далека побачити Господа.

            Сьогодні нам важко уявити собі, високоповажного пана урядовця. Який би в центрі міста серед великої кількості людей заліз на дерево щоб подивитися  на якогось проповідника що розповідає про наближення Божого Царства. Але історичний факт є фактом. Митар Закхей заліз на дерево.

               І що він там побачив?  А побачив Закхей Спасителя, який стояв і навчав людей. Його очі випромінювали любов і ласку. Ця ласка освячувала  і до глибини проймала серця людей. Закхея раптом охопив великий страх. Він відчув себе грішним і нікчемним. Йому стало соромно за свої гріхи і в його душі пробудився щирий жаль покаяння.

          Далі відбувається щось надзвичайне. Ісус підходить до дерева і звівши свої очі до гори, несподівано звертається до Закхея по імені: «Закхею, злазь з дерева, бо сьогодні я повинен бути в твоєму домі.» Закхей не очікував такого повороту подій. Йому було приємно що учитель звідкись знає його і звертається до нього по імені. Ці слова зачепили струни його душі, вона затрепетала і пройнялася великою любов’ю до Бога.

          Народ, як завжди,  був глибоко обурений вчинком Ісуса Христа. Мовляв проповідує святість а зайшов у гості до грішного Закхея. А Закхей радів великою радістю. Коли Ісус увійшов до нього додому, він упав перед ним на коліна і щиро каявся: «Господи половину свого добра роздам убогим. А якщо скривдив кого, віддам у четверо.»

           Господь почувши від грішника такі щирі слова відповів йому: «Сьогодні спасіння прийшло на дім цей, бо Син людський прийшов щоб знайти і спасти те що загинуло.» 

             Так дорогі браття і сестри. Син Божий і сьогодні шукає і спасає те що загинуло. І та сама подія що відбулася в домі Закхея,  відбувається кожної неділі посеред нас. Христос устами священнослужителів навчає нас і оздоровляє наші душі і тіла. Там де Господь бачить хоч маленьку іскорку віри і страху Божого. туди Він направляє свою ласку і милосердя.

        Господь прийшов для того щоб знайти і спасти тих що гинуть під тягарем гріха. Закхей шукав зустрічі з Господом, хотів побачити Його.  А зустрівши Господа він     отримав прощення гріхів внутрішній мир і на дім його зійшло Боже благословення.

        І ми з вами, дорогі браття і сестри, шукаймо зустрічі з Господом. І хоча його не можна побачити тілесними очима бо на Нього навіть ангели не сміють дивитися,, Його можна відчути люблячим серцем, побачити духовними очима віри. Апостол Фома якого мучили сумніви щодо правдивості Христового воскресіння казав не повірю поки не побачу, поки не вкладу свого пальця у його пробите ребро.

          Господь звичайно як пастир добрий не відкинув його за його недовірство, але його вчинок охарактеризував такими словами: «Ти увірував тому що побачив мене, але блаженні ті, що не бачили і увірували».            

                                                АМІНЬ.

Недільна проповідь.

того Духа

Лк. 14, 16-24

І зараз же всі вони стали відмовлятися

Український народ за всю історію свого існування пережив багато ворогів і зазнав від них чимало шкоди. Сьогодні російська влада старається неоголошеною війною зруйнувати незалежність нашої держави. Та багато людей мають ще своїх власних ворогів.

Роздуми над притчею про весільну гостину хочу розпочати із риторичного запитання: як ви думаєте, а кого людина вважає своїм найбільшим ворогом чи кривдником, хто найбільше завдає їй кривди і шкоди. Свідомий християнин скаже, що це є гріх, злий дух. Дивлячись на реальне життя багатьох людей, в тому числі християн, можна впевнено сказати, що найбільшим кривдником людини є Бог. А знаєте чому, бо його поведінка дуже часто незгідна з волею людини, не відповідає її бажанням. Бо Бог не все підтримує волю людини, а іноді критикує її, не завжди позитивно оцінює наші вчинки і рішення.

Сучасні люди часто незгідні зі своїм життєвим становищем, що хтось багатий, а інший бідний. Деякі особи незадоволені тим, що Бог створив їх чоловіком чи жінкою і пробують змінити свою стать, незадоволені своїм зовнішнім виглядом, рисами обличчя. Такі особи часто нарікають на Бога, що дав їм не такий колір волосся, очей, нігтів, не таку форму повік чи носа і стараються виправити це з допомогою косметики чи пластичних операцій.

У різних особистих, життєвих проблемах людина бачить винним Бога. Якщо хтось переносить важку хворобу, проблеми у сім’ї, брак роботи, зарплати, то хто винен у цьому – у всьому винен Бог. Якщо Він любить нас, то чому допускає різні нещастя, хвороби, терпіння на людей. Бачачи такі умови життя, людина каже собі: якщо Бог не дбає про нас, то для чого тоді зв’язуватися, мати якісь справи з Ним.

Люди не люблять, відкидають Бога зі свого життя, бо Він постійно ставить нам різні вимоги, або заборони: це не добре, цього не можна, ніколи не задовольняє волю людини, не робить того, що хоче людина, не сповняє її бажань.

Один проповідник під час духовної науки сказав такі слова: „Чому люди не люблять Бога? Люди не люблять Бога, бо не можуть привласнити його собі”, тобто підчинити Його своїм інтересам, людським потребам, забаганкам свого тіла. Вони радше шукають такого бога і готові любити, котрий задовольняв би вповні потреби їхнього тіла.

Натомість приятелем людини часто є гріх, а за ним його автор – сатана. І пояснення цього дуже просте. Бо в ньому людина завжди знаходить приємність, задоволення, сповнення бажань. Диявол нічого не забороняє людині, не обмежує, не критикує її вчинків, а навпаки схвалює її бажання, підтримує кожен її крок. Він „все робить для її добра”. У різних труднощах людина радо спішить по допомогу до ворожок, цілителів, гадалок, радо слухає голосу гороскопів і т.д.

Притчею про весільну гостину Ісус Христос хоче показати нам правдивий образ Бога, котрий ніколи не забуває про людину, не залишає її саму в біді. І хоч людина ображає Бога гріхами, милосердний Господь не перестає переживати за неї, не позбавляє її своєї батьківської опіки.

Подібно як цей добрий господар, Господь Бог словами сьогоднішньої притчі запрошує нас будувати своє життя з Ним, щоб жити разом з Ним у небі, у щасливій батьківщині. Це запрошення ми отримуємо у хрещенні. Хрещення – знак і вияв любові Бога до нас, яке проявляється в очищенні душі дитини з первородного гріха і отриманні дарів Святого Духа.

Божа любов завжди є вірна у своїх обітницях щодо людини. Під час здійснення Тайни Хрещенні хресні батьки складають від імені дитини присягу зречення сатани і вірності Христові. Однак пізніше ці слова не все знаходять застосування у житті. Хто любить добро тіла, гріх більше добра душі, правди, чи може це бути зреченням сатани?

Людська невірність не руйнує Божої вірності у любові. Хоч людина часто є невірна Богові: більше вірить словам світу, ніж Божій правді, частіше покладає надію на себе, ніж на Бога, любить земні речі більше, ніж Бога, однак Бог не перестає любити нас, піклуватися нами, переживати за наше спасіння.

Притча про господаря і гостину пригадує нам, що наше щастя є тільки з Богом і в Бозі. Люди натомість бачать своє щастя в речах, люблять більше тіло ніж душу, погляди світу, ніж Божу правду, люблять більше себе, ніж Бога.

Господар у сьогоднішній притчі є милосердний і після відмови запрошених, покликав інших людей на свою гостину.

Сьогоднішня Євангельська притча підкреслює свободу людини. Дуже часто людина ставить свої земські інтереси вище за поклик Христа. Великим жалем сповнений Господь, коли людина не чує Його поклику. Тож будьмо вірними Господу Богу, його науці, щоб побачити, чи ми у своєму житті були з Христом, чи проти Христа? Будьмо щирими учасниками великої вечері – Євхаристії, ще тут, на землі, щоб продовжити її також і у вічності! Амінь.

ДВЕРІ БЕЗ РУЧКИ.

  1. Гарна картина. Але тільки в ній є одна неточність.
  2. Яка саме?
  3. Двері, у яких немає ручки.
  4. Та ні ж. Немає там ніякої неточності. Ручка є, тільки вона лише зі зворотньої, внутрішньої сторони.
    Бог ніколи нікого не примушує йти за ним;
    Він ніколи не вривається у двері нашого серця, а лише стукає…
    Чи чуємо ми Його стук?
    Чи гостинні ми для Бога?
    Чи впустили ми Його в своє серце? Якщо ні, то є той, хто вривається в нього без запрошення. Лукавий ніколи не церемониться з нами. Нехай же в наших серцях завжди буде місце для Господа Ісуса Христа і тоді місця лукавому не буде.
    Впустіть у своє серце Христа, адже Він стукає, а ручка то з нашого боку. Благослови, Господи, і відкрий наші серця до сприйняття і розуміння всього потрібного і корисного душам нашим.

Є одна загальновідома картина, коли Ісус Христос вечірньої пори стукає у двері.
І коли цю картину виставили вперше в музеї, то багато відвідувачів зауважували: