Category Archives: Без категорії

Проповідь.


Мт. 18, 18-27

…ніхто не добрий, хіба один Бог

Земне життя людини наповнене різними потребами, справами і обов’язками. У їхньому вирішенні виникають запитання: що і як зробити, щоб від цих старань було найбільше добра. Бог, створивши людину на свій образ і подобу, вклав в її природу прагнення добра і життя вічного. Однак природні можливості людини не завжди задовольняють її прагнення і вона шукає додаткової, більш надійної допомоги.

Про це розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє, як знатний чоловік прийшов до Ісуса і запитанням: „Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне” (Лк. 18, 18). На його важливе і благородне звернення Ісус відповів дещо критично: „Чому мене звеш добрим? Ніхто не добрий, хіба один Бог” (Лк. 18, 19). Чому Ісус так відреагував на звернення цього чоловіка? Бо Він побачив у ньому певну самохвальбу, надію на себе. Знатний чоловік шукав особливих Божих дарів, хотів відповіддю Ісуса зміцнити надію в собі, що з їх допомогою зможе здобути життя вічне. Подібно деякі християни просять Божої допомоги у житті, щоб все вирішилось легко і зразу, але не мають повної надії на Бога і довір’я його волі.

Одного разу перед Різдвом два хлопчики голосно молились. Молодший просив собі в Бога деяких подарунків, але так молився, що майже кричав. Нарешті, старший не витерпів і перервав його молитву запитанням: „Чого ти так кричиш до Бога, адже Він не глухий?” „Це я знаю, – відповів молодший хлопчик, але бабця не дочуває”. Отже, він просив подарунків, ніби то від Бога, але сподівався їх отримати від бабусі. Є багато таких людей і між дорослими: вони також до Бога моляться, а на людей надіються.

Продовжуючи свою відповідь чоловікові, Христос говорить про заповіді, як дороговказ до життя вічного. Свої відповіді Ісус вкінці зводить до однієї думки, що щастя і спасіння людині дає Бог, а не самі людські старання. Спасіння, це не є чисто людська заслуга. Заповіді і добрі вчинки людини, це лише середники, які провадять людину до Бога, а Бог дає людині спасіння і життя вічне, бо Він є джерелом життя. Тому людині для спасіння не достатньо мати самі Божі дари, а з їх допомогою потрібно шукати самого Бога. Бог і його дари нероздільні. Хто шукає спасіння з допомогою Божих дарів, той повинен шукати самого Бога, котрий дарує, запевнює людині життя вічне. Ось як про це пише святий Яків: „всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить з висоти від Отця” (Як. 1, 17).

Потреба Божих дарів у праці над успадкуванням життя вічного має бути проявом надії людини на Бога, здійсненням слів Христа: „У Бога все можливо” (Лк. 18, 26). Відповідаючи знатному чоловікові словами „ніхто не добрий, хіба один Бог”, Ісус хотів сказати: „Я є тим, хто може дати тобі життя вічне, воно є близько тебе”. Цим Спаситель хотів пробудити у нього віру у своє Божество, пропонує визнати Його Богом, а Він запевнить йому життя вічне.

У вирішенні різних життєвих справ ми, християни, повинні пам’ятати, що кожен успіх, чи можливість успіху, це не наша заслуга чи здобуток, а все вирішує, у всьому допомагає Бог. Кожне отримане добро є даром Божої любові. Від нас потрібна лише міцна віра у Божу всемогутність і повна надія на Нього.

Добрим підсумком наших роздумів про зустріч знатного чоловіка з Ісусом Христом може бути заамвонна молитва, яка підсумовує і завершує Літургію Івана Золотоустого кожного разу, коли вона відбувається. Ось як вона звучить:

„Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють, і освячуєш тих, що на Тебе надіються, спаси людей твоїх і благослови спадкоємство Твоє, повноту церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому твого. Ти їх прослав божественною Твоєю силою і не залишай нас, що надіємось на Тебе.

Мир світові Твоєму даруй, церквам твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям твоїм.

Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла, і Тобі славу, і благодарення, і поклоніння возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу. Амінь.

Проповідь.


Слова духовних наук, які ми чуємо на кожній Святій Літургії, можливо не завжди бувають приємні і радісні. Ісус Христос прийшов на землю не для того, щоб веселити, забавляти людей, але очистити і оздоровити своїм словом – цим духовним ліком. Не кожне лікарство буває приємне і солодке. Часто воно має гіркий смак, але незважаючи на це, людина приймає його, щоб стати здоровою. Так і слова наук Ісуса Христа часто є вимогливі і без компромісу, але вони запевнюють нам здоров’я духовне і тілесне, мирне життя і щасливу вічність.

Добре, що попри всі життєві труднощі, ми знаходимо можливості і час прийти до храму на молитву, час для Бога, для справжнього власного добра і щастя. Дякуймо Богові за цю ласку.

Слова сьогоднішнього Євангелія пригадують нам про важливу рису духовного життя християнина – вдячність. Вдячність – важлива природна риса доброї людини, її вихованості і рівня культури. Вдячність християнина Богові, це вміння не тільки просити, а також дякувати за його дари, це пам’ятати, що кожне добро в житті є даром Божим, а кожен дар, це знак любові Бога до нас.

Десять прокажених з вірою і надією звернулися до Ісуса, що він оздоровить їх з прокази, цієї важкої недуги. Як спосіб оздоровлення, Ісус запропонував їм звернутися до місцевих священиків. І в дорозі до них відбулося їхнє оздоровлення. Та серед десяти оздоровлених, лише один самарянин розпізнав своє оздоровлення, як дар від Христа і плід своєї віри.

Побачивши у своєму оздоровленні особливий вияв любові Христа, він повернувся, щоб подякувати Ісусові за це оздоровлення. Ця подяка була не тільки проявом задоволення добрим станом свого здоров’я, можливістю повернутися до нормального сімейного і суспільного життя. Виявом своєї вдячності Христові за оздоровлення з прокази, самарянин поважно сприйняв Його, як Божого Сина, як свій духовний і моральний авторитет, якому можна довіряти і варто прислухатись до його порад.

Вдячність Богові, це не лише вияв задоволення Божими дарами. Вміння християнина дякувати Богові за кожне добро свідчить про те, наскільки ми вміємо цінувати це добро і серйозно сприймати Бога. Бог завжди трактує нас поважно, як осіб свідомих і відповідальних, а яким є наше ставлення до Бога – нашого Творця? Чи завжди ми сприймаємо серйозно усі його настанови і поради для щасливого життя і спасіння.

Ми цінимо повагу і пошану серед людей, як важливу ознаку доброго і щасливого життя. А як ви думаєте, чи Господь Бог теж має право, заслуговує на повагу і пошану від нас, його створінь. Якщо людина всі успіхи, досягнення у житті, набуті дари приписує собі, легковажить заповідями, недбало виконує християнські обов’язки, чи можна це назвати повагою до Бога зі сторони християнина?

Бог є досконалий у своїй любові, а тим самим покірний і терпеливий. Якщо християнин відмовляється приймати і виконувати у житті деякі Божі правди, а тим самим не хоче допустити Бога у своє життя, Господь не робить із цього конфлікту, сварки, не погрожує, а спокійно прийме цю відмову людини, покірно схилить голову і мовчки відійде від неї на деякий час.

У родині п’ятирічний Івасик має сестричку, яка важко захворіла. Через декілька днів у молитві мама говорить йому додавати такі слова: Боже, дай здоров’я моїй сестричці. Через тиждень, коли вона стала здоровою, мама вже не згадує про молитву за здоров’я сестрички. Тоді Івасик здивовано запитує: „Мамо, а чому ми не молимось за сестричку?” „Бо вона вже здорова”, – відповіла мати. На це сказав Івась: „Якщо вона вже здорова, то чому ти не подякуєш Богу за її здоров’я?”

Справжній християнин любить не тільки Божі дари, але самого Бога. Нехай наша вдячність Богові завжди і всюди за життя, здоров’я і всі інші дари буде виявом щирої любові до Нього, як навчає псалмопівець: „Благослови душе моя, Господа, і не забувай за всі його добродійства ніколи”! Амінь. 

Неділя 27-ма по зісланні Святого Духа.

Лк. 13, 10-17.

„Жінко, ти звільнена від твоєї недуги.”

Тілесні недуги, життєві проблеми і людські конфлікти, з якими стикався Ісус, існують і сьогодні. Словами сьогоднішнього Євангелія про оздоровлення скорченої жінки Христос хоче духовно розрадити і підтримати нас, оживити в нас духа надії на краще життя.

Своїм приходом на землю Ісус Христос приніс людям визволення з гріха і його наслідків – хвороб і нещасть, конфліктів і непорозумінь. Хоч Ісус не забрав їх повністю, але дав нам можливості, засоби боротьби з ними: Церкву і Святі Тайни в ній, чудотворні ікони, молитву і священиків.

Історія оздоровлення в синагозі скорченої жінки подає нам приклад поведінки Ісуса серед людських проблем. Ісус перший промовив до жінки, потім підійшов до неї, поклав на неї руки і вона стала здорова. Він перший проявив ініціативу, зацікавлення долею хворої жінки. Так само і сьогодні Бог виходить перший назустріч людині, пропонує їй допомогу, вказує дорогу до щастя. Христос бачить і розуміє сумний стан сучасного людства і кожної людини, тому милосердиться над нами і кличе до себе словами: „Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим” (Мт. 11, 28-29).

Бог хоче і старається допомагати нам у різних справах, але чи ми завжди є готові і стараємося цю допомогу розпізнати і прийняти через добру вістку проповіді, різні Божі засоби, як Церква і Святі Тайни, мощі святих і молитви оздоровлення? І здається, що ми вже чули це і знаємо, однак дійсність показує протилежне. Коли людина зустрічає якісь труднощі, вона пробує боротися з ними і вирішувати їх сама, а коли успіху немає, починає звертатися до Бога. Подібно голова синагоги, хоч був релігійним провідником місцевої громади, однак не розпізнав у вчинку Ісуса присутність Бога і дію його ласки через власну гордість.

Світові кризи, стан у державі пригнічують нас тілесно і духовно через різні негативи життя(брак роботи, зарплати, справедливості), брак надії у житті, у починанні чи завершенні якоїсь справи. У різних уривках Євангелія, проповідях ми часто чуємо що потрібно робити для доброго християнського життя і спасіння, але замало отримуємо конкретних порад, як це зробити, як застосувати дану правду у житті.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам такі поради. Найперше, що треба зауважити, що оздоровлення жінки відбулося в синагозі – юдейському храмі. Ісус залишив нам новий храм – свою Церкву. В ній ми можемо отримати допомогу у вигляді духовної розмови, молитви священика чи Святих Тайн. Цю допомогу дає нам Ісус руками своїх посланців – священиків. Про це запевнює нас сам Христос словами, які він сказав до апостолів і їх наступників: „Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів і на всю ворожу силу – і ніщо вам не пошкодить” (Лк. 10, 19), „Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч…Оздоровляйте недужих, воскрешайте мертвих, очищайте прокажених, бісів виганяйте” (Мт.10, 1, 8).

Одна сім’я не мала дітей, і коли на світ з’явився хлопчик, це була дуже велика радість для батька і матері та всієї родини. Дитина підростала, родичі старалися виховати сина по-християнськи, і це їм вдавалося до певного часу. Коли хлопчик був маленький, завжди носив Хрестик на шиї, але коли підріс, якось батьки зауважили, що він не має Хрестика. Це дуже здивувало батьків і якось батько запитав: „Сину, що Бог вже не існує, що ти зняв Хрестик?” „Ні, – відповідає через мить хлопець. — Бог існує, тільки я в Нього не вірю”…

Нас пригнічують не тільки проблеми, які приносить нам суспільство, а також непорозуміння у сім’ї, а зокрема між батьками і дітьми. Багато батьків мають сьогодні труднощі у вихованні дітей, коли вони не слухають їх порад, не хочуть вчитися, багато часу тратять за комп’ютером, стають залежними від різних ігор, шкідливих звичок.

Прикладом такого конфлікту є непорозуміння між головою синагоги і Ісусом Христом. Релігійні звичаї стали для нього настільки важливі, що перевищували закон Божої любові і милосердя, добро ближнього. Бог дав заповіді для добра людини і їхнє виконання має служити добру людини. У відповіді Ісуса на незадоволення голови синагоги словами „cуботу встановлено для людини, а не людину для суботи”міститься порада для нас, як можна позитивно вплинути на добре виховання дітей.

– У проблематичній поведінці дітей не достатньо говорити з ними мовою наказів і заборон: треба так робити, а цього неможна робити. Цей аргумент не переконує їх, що дана поведінка не добра. Для успішного вирішення проблеми треба діяти не аргументом сили, а силою аргументу.

– Виховну працю з дітьми потрібно провадити у формі діалогу, шукати спільної мови, порозуміння з ними в конкретній справі, старатися дати об’єктивну відповідь на дане питання, вводячи таким чином дитину в тісніший контакт з реаліями життя, пробуджуючи цим в неї почуття відповідальності за своє життя згідно засади: добро приносить добро, а зло породить зло.

– Потрібно вказувати об’єктивні причини їхньої поганої поведінки, зокрема дію гріха і злих сил, та вказувати на конкретні негативні наслідки такої поведінки в майбутньому, усвідомити дитині цю небезпеку.

– Якщо дитина попала в якусь проблему, залежність, яка робить негативною її поведінку, шкідливою для інших, то у вирішенні проблем найперше треба багато молитися за себе і за дитину, щоб молитвою відігнати далеко вплив злих сил від неї створити охорону для дитини від їх подальшого шкідливого впливу. Подібна ситуація була у скорченої жінки, на яку вказав Ісус: „Цю ж жінку, дочку Авраама, яку сатана зв’язав ось вісімнадцять років, не треба було від цього вузла звільнити в день суботній?” (Лк. 13, 16).

Доки злий дух буде тримати дитину під своїм впливом у вигляді поганої звички, жодні інші старання в той момент не поможуть: жодні сварки, погрози чи залякування. Про це говорить апостол Павло у сьогоднішньому посланні: „Одягніться в повну зброю Божу, щоб могли дати відсіч хитрощам диявола. Нам треба боротися не проти духів тіла й крови, а проти правителів начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в небесних просторах” (Еф. 6, 11-12). А тоді стануть успішними інші старання: консультація з психологом, розмова зі священиком, можливість привести дитину до сповіді.

Роздуми над Євангелієм цієї неділі про оздоровлення скорченої жінки можна завершити словами святого Павла: „Я все можу в тому, хто укріплює мене” (Фп. 4, 13). Ісус, котрий оздоровив жінку за власним бажанням, звертається до нас із запрошенням: не берімо увесь тягар проблем на себе, а найперше шукаймо поради в Ісуса щирою молитвою, а Він вчинить легкими і успішними всі наші старання. Амінь.

Неділя 26-та по Зісланні Святого Духа.

Людина – в’язень власного достатку.
Лк. 12, 16-21

Людина ХХІ століття, епохи науково-технічного прогресу, яка живе у цьому видимому світі і шукає щастя, часто бачить його у матеріальних речах. Хоч матеріальні речі не є злі самі у собі, але небезпека від них є тоді, коли вони закривають людині духовний світ, закривають Бога, інше вічне щастя, як це сталося з нерозумним багачем, про якого розповідає притча цієї неділі. Коли для людини основою щастя стає земний достаток, тоді вона не відчуває потреби іншої особи, Бога, замикається в собі.

Якщо щастя людини є в багатстві, то виникає запитання, скільки його потрібно мати, щоб бути щасливим? Але скільки б багатства людина не мала, вона не буде від цього вповні щаслива, бо земні речі, які проминають, не можуть дати людині душевний спокій, який не проминає, задовольнити потреби душі. Вони заспокоюють тільки потреби тіла і то на короткий час. Постійний душевний спокій і почуття справжнього щастя може дати людині тільки Бог своєю любов’ю, яка не змінюється і є невичерпним Його даром.

Церква, стараючись описати стан сучасної людини, називає її в’язнем, в’язнем матеріального світу, пристрастей тіла, гріха, надії на себе, самодостатності. Людина, втративши віру в Бога і в позаземне життя, все ж таки боїться смерті, не хоче вмирати, бо бажає жити постійно, тому старається захистити своє життя, огородити його муром матеріальних речей. І таким чином замикає себе в мурах цього матеріального світу, подібно як цей багач. І тільки Бог може розвалити мури цієї в’язниці, визволити з неї людину, в якій вона сама себе ув’язнила. Господь Бог, створивши людину, покликав її не лише до земного життя у тілі, а до вічного щастя, щоб жити вічно з Богом, дарувавши їй безсмертну душу.

Причиною нещасливості сучасної людини, її ув’язнення матеріальним світом є втрата основної мети життя – бути з Богом. Метою життя нерозумного багача стало власне задоволення, джерелом якого вважав матеріальний достаток, щедрий урожай. Але людина створена на образ і подобу Бога, тому найвища мета людини – прийти до Бога. Людина не створена, щоб вмерти, а жити вічно. З цією метою Господь вложив у свідомість людини прагнення до щастя, до щастя вічного. Тому шукаючи щастя, людина не хоче вмирати, а хоче жити вічно. Бо саме думка про можливість жити вічно, зроджує в душі людини почуття справжнього і вічного щастя.

Дуже важливу роль у житті людини відіграє мета. Від поставленої мети життя залежить все: життя і щастя людини. Чітко визначена мета впорядковує життя людини для її добра, створює в ньому гармонію, наповнює Божим духом і Божою присутністю. Якщо метою життя буде Бог, то людина буде щаслива і буде жити вічно. Мета надихає людину до праці, дає стимул до духовної боротьби, силу для осягнення мети життя, яку людина поставила перед собою.

В одному містечку всі дуже дивувалися одному купцеві, який завжди з усього був задоволений. Якось його запитали, яка цьому причина. А він відповів: „Кожного ранку я маю звичай поглянути на три речі. Насамперед підношу очі до Неба, – це є найважливіша справа у моєму житті і мета всіх моїх старань. Далі свій погляд звертаю на землю і пригадую, що не багато потрібно для мого тіла. Нарешті оглядаюся навколо себе, щоб побачити і переконатися, що іншим набагато гірше на світі, як мені. Саме це приносить спокій моїй душі”.

Роздуми над притчею про нерозумного багача провокують запитання: якщо щиро віримо в Бога і життя вічне, чи Бог справді займає перше і головне місце в нашому житті.

Нехай наше духовне життя не лише допомагає вирішувати життєві проблеми, а буде виявом основної мети нашого життя – бути з Богом, утверджує її важливість у нашому житті і провадить до неї, допомагає впевнено осягнути її, осягнути життя і щастя з Богом.

Неділя 14-та по Зісланню Святого Духа.

Мт. 22, 1-14. 

Багато бо покликаних, але мало вибраних

Ісус Христос часто говорив свої проповіді мовою різних історій, щоб ті, котрі слухали Його, могли краще зрозуміти Його Божественне вчення. Так і сьогодні ми чули, як Христос говорив про Царство Боже, яке подібне до весілля, до великого торжества. Читаючи притчу про весільну гостину і одежу, на перший погляд здається, що вона не містить у собі якихось особливих повчань. Але якщо подивитися на неї зі сторони інших неділь церковного року, відкрити значення різних символів, які знаходяться там, то вона допомагає нам зробити певний побіжний підсумок пройденого нами духовного шляху. 

Господь Бог, створивши людину, вклав у душу кожного з нас прагнення життя і щастя. Одним із проявів щастя людини на землі є спільні зустрічі з нагоди Дня народження, іменин, ювілеїв чи весілля. Кожна така зустріч не проходить без смачних страв, напоїв, музики, співів,танців. І це надає святкової атмосфери такій зустрічі. Але найважливіше в кожній такій події, це зустріч близьких осіб. Родичі, товариші мають чергову можливість знову побачитися, бути разом, поспілкуватися між собою, поділитися своїми успіхами, радощами життя, або відкритися перед другом і вилити біль своєї душі. Бо коли нас об’єднують не лише смачні страви, а найперше дух любові, взаємної поваги і пошани, то від цього людина отримує найбільше радості, задоволення і щастя. 

Реальність земного життя відкриває нам правду, що навіть найкращі спільні зустрічі, розваги, вишукані страви, чудова музика не запевнюють нам життя і щастя на сто відсотків. Кожна така зустріч має початок і кінець: закінчують приготовані страви, затихає весела музика і життя повертається до сірих буднів. І тоді людина шукає чергової нагоди зміцнити своє прагнення життя і щастя. В цій ситуації нам на допомогу приходить Христос, котрий словами притчі про весільну гостину пригадує нам, що є така можливість жити вічно і бути завжди щасливим. А це станеться тоді, коли людина візьме за основу свого життя і щастя Бога і його любов. Потвердженням цього є слова Христа, які Він сказав до самарянки: „Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне” (Ів. 4, 13, 14). 

Оскільки Божа любов є досконала і невичерпна, саме вона може вповні заспокоїти всі прагнення людської душі, дарувати їй можливість жити вічно і відчувати себе вповні щасливою. Божа любов приносить душі цю весільну одежу, яка дає їй можливість стати учасником цієї небесної гостини, вічного Божого життя і щастя. 

Тим, що може запевнити нам отримання Божої любові, є добре виконання всіх наших людських і християнських обов’язків, дотримуючись у всьому Божих заповідей. Важливість господаря на кожній гостині вказує нам на основну мету нашого життя і духовної праці – пізнати і полюбити Христа, як єдиного і надійного провідника до неба, до цієї весільної світлиці. Апостол Павло написав про це так: „Один бо є Бог, і один посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав самого себе як викуп за всіх” (1 Тмт. 2, 6,5). Особливою нагодою відчути вічне життя і щастя вже тут на землі є Свята Літургія. Вона дає нам можливість особисто і найтісніше з’єднатися з Ісусом Христом у Пресвятій Євхаристії. У цій безкровній жертві Божий Син, котрий постійно є з Отцем, приходить до нас на землю, щоб попровадити нас надійною дорогою до Небесного Отця. Через руки священика Ісус приходить до нас і дарує нам своє тіло і кров під видами хліба і вина, як особливий знак любові до нас, цим дарує нам весільну одіж вічного життя. 

Олександр Монзоні, відомий італійський поет, у пізній старості дуже часто ходив на Службу Божу. Коли однієї дуже холодної зимової неділі вибирався до церкви, домашні почали його намовляти, щоби залишився вдома. Поет відповів: „Коли б хтось з вас виграв на лотереї сто тисяч лір, а сьогодні був останній термін, щоб їх забрати, чи не побігли б по них серед такої негоди?” „Служби Божої не можна порівняти до ста тисяч лір” – відповів йому хтось на те. „Служба Божа є багато більш варта, ніж сто тисяч лір, – сказав поет. Для вас гроші мають більшу вартість, для мене – ні. Вартість однієї Служби Божої незрівнянно більша від усього золота світу”. Для правдивих побожних християн Служба Божа має більшу вартість, ніж усі скарби і багатства світу. 

Притчу про весільну гостину Ісус закінчує словами: „Багато бо покликаних, але мало вибраних” (Мт. 22, 14). Цими словами Спаситель хоче донести до всіх слухачів важливу вістку, що всі ми є покликані, запрошені Богом до вічного щастя. Це запрошення небесний Отець дає кожному з нас, даруючи нам найперше життя і безсмертну душу. Другим знаком, який потверджує це запрошення є момент нашого хрещення, особисте прийняття цього Божого запрошення до вічного щастя з Богом. А вже від людини залежить, чи вона використає це Боже запрошення і виконає умови, щоб стати учасником вічного життя у Божому Царстві. Вибір вічного життя і щастя відбувається не лише при кінці життя, у хвилині смерті, а під час земного життя, через добре виконання всіх наших обов’язків в дусі віри і любові. 

Однак реалії людського життя потверджують правдивість слів Христа, що мало є вибраних, мало є тих людей, котрі вибирають життя і щастя з Богом, котрі ставлять на перше місце добро душі, а не добро тіла і земне щастя. Навіть ті, котрі вірують в Бога, часто віддають перевагу земним цінностям, людському щастю, бо воно легко і швидко приходить, його прояви і плоди можна реально побачити, діткнути, відчути на собі. А те невидиме, духовне добро важче розпізнати, побачити, відчути на собі, бо над ним треба більше працювати, щоб його отримати і переконатися в правдивому існуванні. Тому багато людей бажають іти короткою і простою дорогою до щастя, навіть якщо воно тимчасове і неправдиве. 

Словами сьогоднішньої притчі Ісус хоче допомогти нам знайти правдиве щастя, ставлячи собі запитати: що я роблю для того, щоб здійснити Боже запрошення? Чи дотримуюся всіх заповідей, чи використовую всі можливості і докладаю зусилля, щоб здійснити ці основні прагнення своєї душі – вічного життя і щастя. Амінь. 

Що є віра з гірчичне зернятко?

У людей часто виникають подібні запитання: «Що є віра з гірчичне зерно? І як зрозуміти: є вона в душі чи ні? Коли настає цей момент? І чи правда, якщо маєш віру з гірчичне зерно, то нічого неможливого не буває?»

Причиною подібних запитань став біблійний текст, який є каменем спотикання для багатьох людей, які вважають себе вірними. Цей текст – один з найулюбленіших у проповідників Євангелія процвітання і, звичайно, у тих, хто хоча і не визнає Біблію Стандартом для свого життя, але все одно частенько смикає з неї щось для доказу власних теорій.

Мф. 17:20: «Ісус же сказав їм: через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас»

Лк. 17:6: «Господь сказав: коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас».

Який висновок зробить з цих текстів звичайна людина, що не звикла дивитися на сказане до контексту всього уривка і контексту всієї Біблії? Якщо я вірю хоча б саму малість, то за моїм наказом гори можуть рухатися, а дерева переходити в море і там рости. Якщо розвивати цю ідею, то виходить, що за наявності віри, я обов’язково буду абсолютно здоровим, сильно багатим, з тим набором зручностей, які я вважаю найважливішими. М-да… а якщо в мене чи в якогось віруючого ну ніяк не виходить рухати гори і пересаджувати дерева в море, якщо життя бідне і здоров’я мало, то який висновок? Просто віри немає, потрібно б попрацювати над отриманням віри. От така нісенітниця виходить. За цією теорією, наприклад, апостол Павло був абсолютно невіруючою людиною (хворів, поневірявся, палицями його били, у в’язницю запроторювали…)

Павло і Сила в темниці

А давайте все-таки ризикнемо і перестанемо думати про те, що Ісус прийшов покращувати наше сьогоднішнє життя, роздаючи кожному будинки, гроші, здоров’я, сімейне щастя, абсолютний захист від всяких неприємностей і втрат. Адже сказав же Він якось, що Його царство не від світу цього, що Він, власне, приніс на землю далеко не мир, а дуже навіть навпаки: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Бо Я прийшов розлучити сина з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку із свекрухою її. І вороги людини – домашні її» (Мф. 10:36). Він через Своїх апостолів сказав, що люди, які побажають жити благочестиво, будуть гнані (2Тим. 3:12), що Його учні будуть ненависними для цього світу (1Ін. 3:13).

Виходить, що текст про гірчичне зерно абсолютно точно не про процвітання вірних, які ніби своєю вірою можуть комфортно влаштуватися в цьому житті.

Можливо, ці тексти про те, що людина, яка має віру, здатна повелівати силами природи, творінням? І тут ми повинні зупинитися дуже і дуже детально, бо в основі своїй тексти якраз про це, але аби нам правильно зрозуміти цю основу. А для цього ми зобов’язані придивитися до слова «віра», бо якщо ми розуміємо його не по-біблійному, то ми ніколи не зможемо правильно зрозуміти суть слів Ісуса про гірчичне зерно.

“Якщо ви матимете віру з гірчичне зерно”

Яку віру?

Віру в існування Бога? – Учні мали її.

Віру у власні сили? – В учнів, судячи з того, що і як вони говорили і робили, цієї віри було аж занадто.

Віру в Месію. – І вона в них була, увесь Ізраїль того часу чекав на Месію.

Віру в те, що Ісус – Месія? – Мабуть, і це в них вже було, принаймні, початки цієї віри, а інакше вони не ходили б за Ісусом цілих три з половиною роки (Ін. 2:11).

Про яку ж тоді вірі говорить Ісус?

Відповісти на це питання нам допоможуть декілька історій. Я сподіваюся, що ви дуже уважно прочитаєте їх перш, ніж перейдете до читання наступної частини моєї відповіді.

Мф. 8:5-13: «А як увійшов Ісус до Капернаума, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри… І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить».

Сотник перед Христом, Себастьяно Річчі

Мк. 4:37-40: «І знялась велика буря; хвилі били в човен так, що він уже наповнювався водою. А Він спав на кормі на підголівнику. Його розбудили і говорять Йому: Учителю, невже Тобі байдуже, що ми гинемо? І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. І стих вітер, і настала велика тиша. І сказав їм: чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?»

Лк. 1:34-45: «Марія ж сказала ангелу: як же станеться це, коли Я мужа не знаю? Ангел сказав Їй у відповідь: Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і Єлисавета, родичка Твоя, і вона зачала сина в старості своїй, і це вже шостий місяць їй, хоча називають її неплідною, бо не буває безсилим у Бога ніяке слово. Тоді Марія сказала: Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм. І відійшов від Неї ангел. 

Уставши ж, Марія у дні ці поспіхом пішла у передгір’я, в місто Іудине, і увійшла в дім Захарії, і привітала Єлисавету. Коли ж почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Духа Святого Єлисавета. І вигукнула гучним голосом і сказала: благословенна Ти в жонах, і благословенний плід утроби Твоєї! Блаженна ж Та, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа».

Ін. 4:46-50: «Отже, Ісус знову прийшов до Кани галилейської, де перетворив воду на вино. Був у Капернаумі царедворець, у якого син був хворий. Він, почувши, що Ісус прийшов з Юдеї в Галилею, прийшов до Нього і просив Його прийти і зцілити його сина, який був при смерті. Ісус сказав йому: ви не увіруєте, якщо не побачите знамень і чудес. Царедворець говорить Йому: Господи! Прийди, поки не помер син мій. Ісус каже йому: іди, син твій живий. І повірив чоловік слову, яке сказав йому Ісус, і пішов».

Так от Ісус говорив про віру в те, що Його вуста вимовляють Живе Слово Боже, Яке править всесвітом і здатне виконати те, заради чого воно було вимовлене. Тільки той, хто вірить Слову Божому може отримати виконання цього СЛОВА в його (її) житті.

Наприклад, якби Марія не повірила Ангелу, який приніс їй СЛОВО про те, що вона зачне і народить Сина Божого, то СЛОВО не виконалося б у ній, тому Єлисавета вигукнула: “Блаженна ж Та, Яка увірувала“. Марія вірою прийняла СЛОВО Боже, і тому ВОНО виповнило в ній те, про що говорило.

Благовіщення, Генрі Райленд

Ісус звернув нашу особливу увагу на віру сотника, який поклався тільки на СЛОВО Ісуса, яке Спаситель міг вимовити для нього: «Але промов тільки слово, і видужає слуга мій». Сотник ще не усвідомлював, що перед ним стоїть Спаситель світу, Той, Хто дарував дихання самому сотникові, але він вже розумів, що СЛОВО цієї Людини всесильне.

Під час бурі, коли учні піддалися паніці, Ісус заспокоїв бурю тільки СЛОВОМ, але при цьому присоромив учнів за те, що вони боялися. Чому вони боялися, чому вони звернулися до Нього з докорами про те, що Він просто спить і ніби як нічого не робить, щоб врятувати їх? Бо вони не знали, як працює СЛОВО Боже. А воно негайно виконує себе. Ісусові не потрібно було розподіляти людей по палубі, прив’язувати їх мотузками, давати їм інструкції, Йому достатньо було просто сказати СЛОВО. Але учні доки в це не вірили.

У тих текстах, про які ми згадали ще на початку розмови, Ісус якраз порівнює віру в СЛОВО Боже з однією з найменших насінин, яка здатна вирости в одне з найбільших дерев. Усередині насінини вже живе це величезне дерево, просто вся досконалість, міць і краса дерева згорнута в зовсім маленький об’єм, але ж це все одно вже передбачуване дерево. Дерево величезної віри в СЛОВО Боже.

Чи пам’ятаєте події, які привели Ісуса до того, щоб вимовити слова про гірчичне зерно?

Зцілення біснуватого отрока, Гюстав Доре

«Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, ставши перед Ним на коліна, сказав: Господи! Помилуй сина мого; бо він на новий місяць біснується і тяжко страждає, бо часто кидається в огонь і часто у воду. Я приводив його до учеників Твоїх, та вони не змогли зцілити його. Ісус же, відповідаючи, сказав: о роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас? Приведіть його до Мене сюди. І заборонив йому Ісус, і біс вийшов з нього; і отрок зцілився у ту ж мить. Тоді ученики, приступивши до Ісуса на самоті, сказали: чому ми не змогли вигнати його? Ісус же сказав їм: через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас. Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17:14-21).

У що повинні були вірити учні, щоб вигнати біса, що мучив того юнака? У слова Ісуса, якими Він учив їх! Вони повинні були не просто знати Його слова, але і вірити в те, що це слова Божі, які, якщо їм коритися, якщо дати їм можливість правити їх життями, думками, почуттями, – можуть творити неймовірне. Учні намагалися вигнати біса своїми словами, своїми діями, своєю гордістю, заради свого імені… а це неможливо, бо всяке по-справжньому добре даяння (дар) сходить від Отця (Як. 1:17), а не від людини.

Так от, якщо людина має віру в живе і дієве СЛОВО Боже і дозволяє СЛОВУ Божому жити і діяти в його (її) серці, тоді немає нічого неможливого для людини. “Бо не буває безсилим у Бога ніяке слово” (Лк. 1:37).

І до речі, в цьому випадку людина не зробить жодного неправильного вчинку, адже СЛОВО Боже здійснює тільки волю Божу. Наприклад, якщо ви раптом самостійно вирішите, що потрібно б вам пересунути оту гору геть на те місце, але на це немає волі Божої (тобто в даний момент немає на те СЛОВА Божого), то у вас нічого не вийде.

Як можливо зрозуміти, чи є в мене те саме гірчичне зерно віри? Це досить просто.

По-перше, ви любитимете читати Біблію, бо вона – записане СЛОВО Боже.

По-друге, ви постійно звірятимете своє життя з тим, що каже Біблія і шукатиме шляхи як жити саме так, як вона каже, тобто жити за СЛОВОМ Божим.

По-третє, Ісус стане для вас сенсом вашого життя, бо Він і є Живе Слово Боже, і ви самі станете свідком Ісуса в усьому, що ви робите, думаєте, бажаєте.

Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри!

Поздоровляю вас із святим причастям і з освяченням ваших душ і ваших тіл.

Сьогодні ми слухали цікаве Євангеліє (Мт., IX:27-35), в якому апостол Матвій розповідає ситуацію, яка сталася в житті самого Спасителя, самого Сина Божого Ісуса Христа. Ісус йшов містом і за Ним йшли двоє сліпих, які просили: «Сину Давидів, помилуй нас». І коли Ісус зайшов в будинок, до Нього підвели цих сліпих. Вони ж не бачили, тому не могли самі підійти, їх підвели і Ісус запитав: «Що ви хочете? – Хочемо бачити. – Віруєте, що я можу це зробити? – Так, віруємо».

Давайте, дорогі браття і сестри, подумаємо, чи вони могли б підійти до Ісуса або б хтось їх підвів до Нього, якщо б вони не вірили? Вони б не йшли за Ним і не кричали: «Сину Давидів, помилуй нас». Вони б цього не робили.

Ми, люди, створені так, що у нас постійно виникають якісь сумніви. Сумніви по відношенню до Бога, сумніви по відношенню до Божої сили, до Божої любові. Ми робимо в житті помилки і думаємо: «Бог мене не почує, бо я грішна (грішний). Я не буду просити Бога, тому що Бог від мене відвернувся, бо я зробила (зробив) гріх свідомо чи не свідомо».

Ми повинні розуміти, що Господь милосердний. Він своє милосердя і свою любов проявив, коли Сина свого Єдинородного приніс у жертву за наші гріхи – віддав, щоб Його вбили, розіп’яли на хресті. І тим самим Господь показав, що Він любить нас більше, ніж будь-хто нас може любити на Землі або взагалі у Всесвіті.

Але ми не можемо просити Бога, щоб Він нам допоміг, коли є у нас якісь сумніви. Тому в якийсь момент ми повинні стати на коліна (чи у кого як виходить), стати і звернутися до Бога з покаянням, попросити у Бога вибачення за сумніви, які ми маємо, попросити у Бога допомоги, щоб Він нас зцілив, щоб Він нас очистив від будь-яких сумнівів.

Ми пам’ятаємо слова апостола Павла, який говорив: «Браття, якщо ви молитесь, а Господь не реагує на ваші молитви, значить щось не так, значить ви не правильно молилися». Ми пам’ятаємо, що казав Господь: «Де двоє чи троє в ім’я Моє моляться, все вони отримають від Бога». Розумієте, якщо ми молимось самі або з родиною і у нас немає результату, значить щось неправильно. А можливо ключ до розкриття цієї таємниці дуже простий – це покаяння. Треба спочатку попросити у Бога вибачення. Можливо ми молимось, а наша душа є осквернена, можливо вона має сумнів і Господь не може чути нас через оцей наш сумнів, тоді нам треба покаятися.

Лише коли ж ми покаялися, ми можемо про щось просити Бога. І ми можемо просити, щоб Господь укріпив нашу віру, щоб наша віра була сильна, щоб цієї віри було достатньо для того, щоб Господь нам міг допомогти. Бо якщо віри не буде достатньо, то і Господь не зможе нам допомогти.

Ми пам’ятаємо батька, який просив за свого хворого сина і казав, коли Ісус його запитав: «Ти віруєш, що я можу це зробити? » А він сказав: «Господи, допоможи моєму невірству».

Так і ми, дорогі брати і сестри, можемо просити, щоб Господь допоміг нашому невірству, щоб Він допомагав нам в спасінні, допомагав нам удосконалюватися, допомагав нам возростати духовно, зцілюватися духовно і наближатися до Нього.

Ми пам’ятаємо, як апостол Іван казав, що віра без добрих справ мертва. І коли ми говоримо про добрі справи, то наче це всім зрозуміло, що потрібно робити добрі справи, потрібно. Але десь ми нехтуємо ними і не завжди робимо стільки, скільки Господь нам дає можливість зробити чи фізично, чи молитовно, чи фінансово – ми десь уникаємо цього. Тим самим наша віра, вона слабне. Вона стає слабшою, стає немічною. Ми тоді взиваємо до Господа і тоді десь наша молитва втрачає силу і не доходить до Бога.

Тому, дорогі браття і сестри, віра, вона не береться із нічого і не стає сильною за один день. Вона не виникає відразу, над нею треба працювати, молитися. Ми пам’ятаємо, що Ісус сказав, що «Царство Боже береться силою». Тому ми, дорогі браття і сестри, повинні розуміти, що нам потрібно постійно каятися, тобто просити у Бога вибачення. Ми повинні постійно просити, щоб Господь укріпив нашу віру. І звичайно просити у Бога допомоги.

І тоді, коли ми побачимо, що ми молимося і просимо у Бога по своїй потребі, щоб Господь допоміг нам вирішити якусь ситуацію, і вона стається, тоді ми бачимо, що Господь чує нашу молитву. Головне не забути прославити ім’я Господнє, подякувати за Його милосердя, за Його любов до нас, за те, що Він почув наші молитви, що Він допоміг нам. Він допоміг не тому, що ми праведні чи не праведні, Він допоміг по своєму милосердю і по своїй любові до нас.

Тому, дорогі браття і сестри, працюємо щодня над своєю душею, над удосконаленням, над наповненням Божою благодаттю, над укріпленням нашої віри, над добрими справами в ім’я Господнє.

Слава Ісусу Христу!

Неділя пам’яті отців Першого Вселенського Собору.


Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зі світу.

Йо 17,1-13

Між святом Вознесіння Ісуса Христа та Зісланням Святого Духа знаходиться 7-ма неділя після Пасхи – про святих отців першого Вселенського Собору. На перший погляд вона не має нічого спільного із цими святами. Вознесіння і Зіслання Святого Духа тісно пов’язані між собою часом та значенням. Прихід Святого Духа став завершенням вознесіння Христа на небо та сповненням обітниці, даної Ним апостолам – послати Утішителя – допомогу для них.

Перший Вселенський Собор у Нікеї віддалений від цих подій на 300 років та не має прямого зв’язку з апостолами. Та слова Євангелія цієї неділі своїм змістом відкривають нам її значення, показують як духовний місток між вознесінням Христа та Зісланням Святого Духа.

Євангелист Іван розповідає нам про молитву Ісуса Христа на Тайній вечері. У Ній Спаситель нагадує апостолам мету свого приходу на землю – об’явити людям істинного Бога та просить небесного Отця, аби зберіг їх у єдності між собою та з Богом. Ця єдність віри та любові між учнями важлива для Ісуса, бо вона відкриє поганам правдивий образ Бога. Адже Ісус Христос об’явив апостолам Господа Бога як спільноту Отця, Сина і Святого Духа, об’єднаних досконалою любов’ю. Коли така єдність буде між апостолами, вони стануть живим образом, відбитком правдивого Бога для інших людей. Зміцнювані благодаттю Утішителя, апостоли успішно виконали це завдання.

Такий образ Бога прийняли та проповідували наступники та послідовники апостолів – Святі Отці. У 325 році Отці Церкви зібралися на собор у Нікеї, щоб той образ Бога захистити, засудивши фальшиві вчення Арія про Христа, що Він не є Божим Сином, з’єднаним з Отцем і Святим Духом. Цим вони зберегли віру в єдиного правдивого Бога, якого пізнали через Ісуса Христа дією Святого Духа.

Приклад Отців 1-го Вселенського Собору показує нам, що апостоли були духовним містком віри між Ісусом Христом та Отцями Церкви. Так само і святі Отці стали таким містком віри в єдиного правдивого Бога між апостолами та наступними поколіннями християн.

Подібно і ми повинні бути таким духовним містком віри й образу Бога між нашими попередниками та наступними поколіннями. Для цього маємо самі глибше пізнавати Бога через Ісуса Христа з допомогою щирої молитви, Святого Письма та Святих Тайн. Тобто створювати щораз тісніший зв’язок любові з нашим Богом, ставати учасниками спільноти Отця, Сина і Святого Духа. Так зможемо словом і ділом наповняти світ правдивим образом та присутністю Бога. Тоді Христос буде постійно берегти, освячувати та провадити нас у земному житті, як знак своєї присутності у світі, та вчинить нас учасниками своєї спільноти в небі. Амінь.

Неділя розслабленого.


Ів. 5, 1-15. 

Побачив Ісус, … що він вже дуже довго нездужає

Роздумуючи сьогодні над долею розслабленого чоловіка в Єрусалимі, котрий перебував у неволі недуги 38 років, бачимо у його душі тісне поєднання віри і надії у краще майбутнє. Перебуваючи у неволі паралічу, будучи нездатним вільно і самостійно ходити, він не втрачав надії на те, що прийде той день, коли Бог зглянеться над ним і він стане здоровим, зможе впевнено ходити власними ногами. 

Як описує Євангелист Іван цю подію, розслаблений очікував допомоги від Бога через посередництво і поміч людей та цілющу дію води Єрусалимської купелі, яку зворушував час від часу Божий ангел. Розслаблений вірив у можливість власного оздоровлення і з надією очікував Божого милосердя щодо себе, але не знав коли і як це станеться. Він сподівався, що Бог пошле йому людину, котра допоможе спуститися у води купелі і стати здоровим. Це переконання ми бачимо у відповіді розслаблено на пропозицію Ісуса оздоровити його. Коли Христос запитав його: „Чи бажаєш бути здоровим?”, той відповів: „Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода” (Ів. 5, 6-7). Однак Бог в інший спосіб відповів на його молитви і сам прийшов йому на поміч. Божий Син особисто знайшов його і оздоровив силою свого божественного слова. Христос сам прийшов до нього із даром оздоровлення, коли хворий можливо найменше цього очікував, щоб показати, що Він почув його молитви і прийшов сповнити їх, повертаючи йому здоров’я. 

Терпелива і покірна поведінка розслабленого, сповнена духом віри і надії в Боже милосердя, потверджує правдивість слів Христа: „Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите і буде вам так” (Мр. 11, 24). Щоб краще зрозуміти духовне значення розповіді про оздоровлення розслабленого, варто повернутися до Євангелія про жінок мироносиць попередньої неділі. Історія жінок мироносиць показала нам, як Бог винагороджує людську надію, виходить назустріч старанням людей, котрі щирим і відкритим серцем шукають Його, щоб виявити Йому свою любов. Для цього Бог Отець послав свого ангела, який відвалив камінь від входу до гробу Ісуса, аби жінки мироносиці могли увійти в середину і помазати тіло Ісуса. 

В історії оздоровлення розслабленого бачимо, як Бог ще глибше відкриває таємницю свого милосердя. Божий Син не тільки виходить на зустріч тим, що його шукають, а сам шукає хворого чоловіка і чудесно оздоровляє його, бачачи в його серці незгасаючий промінь надії на Божу поміч. 

Чудесне оздоровлення Ісусом розслабленого біля Єрусалимської купелі переконує нас, що кожен, хто покладається на Божу поміч вповні і до кінця, ніколи не буде ним забутий, не почутий чи проігнорований, не розчарується у своїй надії на Божу поміч. Кожен, навіть найменший вияв нашої любові, Бог винагородить своєю любов’ю до нас у відповідний час. Правдива любов завжди є сповнена духом терпеливості і надії на Бога. А терпелива надія є особливим проявом любові людини до Бога. До такої любові закликає нас історія розслабленого, щоб вона приносила щедрі плоди Божого милосердя у нашому житті. Якщо ми любимо Бога, чи готові чекати на його поміч до кінця? 

У життєписах отців на пустинях Тебаїди є розповідь про одного молодого монаха, який, спонуканий пожадливістю світу, не міг довше знести строгості монашого життя і втік знову у світ. Коли прийшов до Єгипту, одного дня побачив там гарну дівчину, яка була донькою поганського жреця (священика), він дуже закохався в неї і просив батька, щоб той дав її йому за жінку. Однак батько, за звичаєм, став перед своїм божком і запитав поради, що має робити. А устами божка відповідав йому диявол: „Не смієш дати йому своєї доньки, доки він не відречеться свого Бога і Святого Хрещення, бо він є християнином!” І хлопець прилюдно відрікся Христа. Так він зробив аж три рази. „Не смієш віддавати за нього своєї доньки, бо хоч він відрікся Бога, але Бог не покинув його і стереже!” – знову промовив диявол. Коли монах почув ці слова, йому відкрились очі, засліплені пристрастю, він впав на коліна і заридав гіркими сльозами: „Невже це є можливим, добрий Боже! Я Тебе зовсім покинув, а Ти стоїш ще біля мене і не покидаєш мене? О ні, проминаючий і марний світе, геть від мене всі світові розкоші, я повертаюся знову в пустелю, і там до смерті буду оплакувати свої гріхи, якими я так важко образив Бога, такого доброго і милосердного!” 

Якщо ми віримо в Бога і Його всемогутність, завжди покладаймо надію на нього у різних життєвих ситуаціях. Подія оздоровлення розслабленого ще раз навчає нас, що тільки з Божою допомогою ми зможемо впевнено і успішно вирішувати навіть найважчі життєві справи. У цьому нас переконують слова псалмопівця: „Не надійтеся на князів, на синів людських, бо в них немає спасіння, бо вийде дух людини і повернеться в землю свою і в той день загинуть всі помисли її. Щасливий той, кому Бог Якова подає допомогу, в кого надія на Господа, Бога свого” (Пс. 145, 3-6). А людина, яка уповає на Бога, ніколи не посоромиться, тому що єдиний Бог – вічний, правдивий, не помиляється, Він завжди вірний у своїх словах. „Надійтеся завжди на Господа, бо Господь Бог є твердиня вічная” (Іс. 26, 4). 

Просімо і ми сьогодні Ісуса Христа, щоб остерігав нас від нещасть і не залишав нас серед спокус безнадійності і розчарування, щоб своєчасно посилав нам Ангела Хоронителя, який би охороняв нас на всіх дорогах нашого життя, духовно потішав у горю, зміцнював надію і довір’я Божому милосердю та допровадив до щасливої вічності!

Амінь