Category Archives: Без категорії

Будьте милосердні…


«Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36).

Це слово Ісуса – правдивий виклик: і справді, як можна уявити, що ми можемо бути милосердні до інших, як Бог Отець милосердний до нас?

ЧИ БОГ СПРАВДІ МИЛОСЕРДНИЙ?

Багатьом людям важко повірити в те, що Бог милосердний. Це випливає з нашого образу Бога: судді, нещадного поборника справедливості. Велика рахункова книга відкрита на небі на нашому імені. У ній є багато сторінок, де записані наші гріхи, і набагато менше сторінок з добрими справами!

Однак у згаданому уривку Ісус прямо, без жодних вагань, каже нам: «як і Отець ваш милосерднийг». Річ у тому, що Бог для Свого Сина Ісуса передовсім характеризується Своїм милосердям. По-латині, слово «милосердя» складається з двох частин: «miseria», що означає «нещастя», «біда», і «cor», тобто «серце». А Бог є насамперед, за словами Христа, цією милосердною особою, яка розуміє наші труднощі, яка хоче пробачити нам наші провини, втішити нас. Чому? А тому, що Він любить нас абсолютною, нескінченною любов’ю. Пригадаймо собі притчу про блудного сина або про загублену вівцю…

АЛЕ ЧОМУ ТАК ВАЖЛИВО, ЩОБ БОГ БУВ МИЛОСЕРДНИМ?

Тому що відтоді, як визнаємо себе грішниками, ми потребуємо милосердя, прощення, особливо милосердя і прощення Бога. Такого Бога, Який нас не осуджує, не сердиться, не тримає на нас зла, Який завжди готовий дарувати нам новий шанс, обмити нас з наших гріхів, якими б великими вони не були. Хай ми лиш на крок наближаємося до Нього, хай висловлюємо найменший жаль, навіть без великого ентузіазму і переконання, як ось Бог виходить нам назустріч, мов батько блудного сина, не вимагаючи від нас виправдань, пояснень, рішуче налаштований забрати наші провини, пригорнути до себе, ніколи нас не відкидати. У глибині душі ми надіємося на такого Бога; може, навіть і віримо в Нього. Тоді, коли нам щодня важко терпіти, вибачати, прощати! Та ось Ісус заявляє нам, я б навіть наважився сказати, «завдає нам удару»: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».

Як Він може просити нас про це, як може стільки вимагати від нас? Якщо ми щирі із собою, то чудово відчуваємо, що ця «місія неможлива». Це очевидно, що ми не завжди готові виявляти милосердя! Натомість легко критикуємо, осуджуємо, даємо відчути, що маємо рацію, наголошуємо на своїх правах, тримаємо зло, гіркоту, особливо у ситуаціях несправедливості. Нам так важко пробачити! Зрештою, Ісус, щоб ускладнити завдання, додає ще такі слова: «Ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись…» (Лк. 6:35). Усе це так суперечить нашій природі! Втім Христос навіть не пропонує це як ідеал, як мрію чи один вибір серед багатьох. Ні, Ісус вживає тут наказову форму, що не залишає нам жодної відмовки: «Будьте такі милосердні, як Бог!» Це наказ.

А може, Він насміхається з нас? Чи повинні ми впадати у розпач перед неможливістю цього завдання? Або вважати, що така вимога призначена лиш деяким визначним святим, й аж ніяк не нам?

Зовсім ні! Ісус звертається до кожного з нас, ким би ми не були. Адже хоч це милосердя і «неможливе», на нашу думку, ми його постійно зазнаємо від Господа. Саме крок за кроком йдучи слідом за Христом, єднаючись із Ним, регулярно приймаючи Його прощення, ми, своєю чергою, навчимося у своїй убогості чинити милосердя, згідно із самим Господнім задумом. Бог допоможе нам прощати ще більше, а якщо нам це не вдасться, то принаймні проситимемо собі про прагнення простити. Таку молитву Бог завжди чує, приймає її і благословляє. Він приходить нам на допомогу в наших слабкостях, Він добре знає, як нам важко бути милосердними. Якщо ми покажемо Йому наші недоліки, якщо пожертвуємо Йому свою добру волю, Він поступово змінюватиме наше кам’яне серце на серце з плоті, дозволить нам зробити поступ на шляху любові.

Саме цього ми вчимося на наших зустрічах, допомагаючи одні одним вірити, що це можливо, й обирати шлях милосердя всупереч цінностям цього світу, за підтримки Ісуса і наших братів, яких Він зібрав навколо нас. І тоді, як говорить Христос у вірші 35 цього ж уривку: «І буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього».

Свята Євхаристія.


“Ось я з вами по всі дні”

Коли від родини відходить до вічності близька і дорога особа, то останні її слова, побажання, жести любові пам’ятаються довго і стають найкращим даром для родини.

Наш Спаситель, Ісус Христос, відійшовши з землі до Отця, щоб ми не стали духовними сиротами, залишив людям особливу пам’ятку своєї любові у дарі Пресвятої Євхаристії. В ній здійснилися слова Христа, сказані до апостолів перед його вознесінням: „Ось я з вами по всі дні, аж до кінця віку” (Мт. 28, 20). В цій тайні Ісус є постійно присутній я той добрий пастир, він духовно зміцнює і провадить людей до Царства Небесного.

Таїнство Євхаристії – це Тіло і Кров Ісуса Христа під видами хліба і вина. Слово тіло, по-єврейськи «басар», ми зустрічаємо у тих рядках Святого Письма, де йде мова про родину, тілесні родинні зв’язки, означає бути членом родини. Коли говоримо про спасіння, то бути спасенним, це стати членом Божої родини, членом зв’язку любові осіб Святої Тройці. Саме Євхаристія найбільше зближає нас до Бога через Ісуса Христа, найкраще запевнює спасіння, як сказав Ісус: „Хто їсть моє тіло і п’є мою кров має життя вічне” (Ів. 6, 54). Приймаючи отже Тіло і Кров Христа у Святому Причасті, через Нього ми єднається з Отцем і Святим Духом і отримуємо завдаток вічного життя.

Євхаристія, це невичерпне джерело Божої любові, духовної сили для людської душі на дорозі освячення і спасіння. Коли свята Тереза хворіла і священик приносив їй Святе Причастя до келії, вона вітала Ісуса словами: „Ось моя любов, ось моя любов”.

Щоб християнин міг щедро користати з надзвичайних дарів Божої любові, які Христос скриває для людей у Тайні Євхаристії, цій надзвичайній скарбниці Божих ласк, потрібно мати світлі очі віри. У розумінні цього допоможе нам одна історія святого Симеона Афонського.

Одна вдова жила зі своїм сином і часто хворіла. Син доглядав за мамою, як міг, і всі зароблені гроші витрачав на ліки для неї. Одного разу мати сказала до нього:

– Дитя моє, я чула, що по головній дорозі іноді проходить добрий цар, у якого є ліки від усіх хвороб. Добре, якби ти зустрів його і попросив у нього для мене ліки, а для себе щастя.

– Як же я його впізнаю, мамо? – спитав син.

– Зустрівши його, ти відчуєш радість у своєму серці, сину, – відповіла вона.

Юнак прийшов на головну дорогу, по якій мав проходити добрий цар. Намагаючись пізнати його, він вступав в бесіду з кожним, хто там проходив, але жодна з розмов не викликала радість у його серці. Одного разу юнак зустрів старенького дідуся і, розговорившись з ним, запитав, як йому знайти доброго царя. Старець відповів:

– Потрібно, щоб у тебе відкрилися сердечні очі. Без цього тобі не вдасться пізнати його.

І додав:

– Якщо ти не зустрінеш його тут, то не зустрінеш більше ніде, як би ти не шукав.

Коли той пішов, юнак раптом відчув, що в його серці народилося щастя. Він побіг по дорозі у той бік, куди попрямував старець, але його вже ніде не було видно. Тут він помітив на узбіччі землекопа, який добував гончарну глину.

– Ви не бачили тут дідуся? – запитав у нього юнак.

– Я зайнятий роботою і рідко дивлюся по сторонах, – відповів землекоп. – А в чому справа?

– Я повинен відшукати доброго царя, – відповів юнак, – і попросити у нього для матері ліки, а для себе – щастя. Тільки мені ніяк не вдається його зустріти. «Чекай, чекай! – раптом схвильовано вигукнув молодий чоловік. – Я чомусь відчуваю у своєму серці щастя від бесіди з вами, хоча ви простий землекоп».

– Довго ж мені довелося чекати, поки у тебе відкриються очі, – сказав землекоп і простягнув юнакові ліки. – Пам’ятай, не шукай щастя у чомусь надзвичайному. У щастя дуже простий вигляд. Тільки для того потрібно відкрити сердечні очі.

Юнак радісно повернувся додому і віддав матері ліки. Прийнявши ліки, мати стала здоровою, і обнявши сина, сказала:

– От і в наш дім прийшло щастя.

Наш Небесний Отець через свого Божественного Сина розсипає по світі щедрі дари своїх ласк, тільки потрібно мати світлі і відкриті очі віри, щоб їх знайти. Коли любимо Бога і прагнемо спасіння, вічного життя і щастя з Богом, шукаймо його у Святому Причасті. Адже у ньому Ісус іде до нас з дарами любові, а ми ідімо до Нього, єднаймося з Ним у любові через Святе Причастя, запевнюючи цим собі радість вічного життя і щастя.

Мати Життя до гробу покладається і гріб стає драбиною до неба. 

Успіння Пресвятої Богородиці – одне з найбільших християнських свят. Ми вшановуємо нині перехід Божої Матері від землі до вічності. Чому Церква так урочисто святкує цю подію? 

Першою причиною і основою свята Успіння є тілесна смерть Діви Марії. Насправді суттю цього свята є не смерть, а життя. Святкуючи урочисто Успіння Богородиці, ми вшановуємо її переставлення з тілом і душею до неба, початок її щасливого вічного життя з Богом у Царстві Небесному. У молитвах нинішнього празника Богородицю називають Матір’ю Життя. Так кондак свята описує його словами: „бо як Матір Життя покликав її до життя той, хто в лоно вселився повсякчас дівственне”. А в тропарі Успіння звертаємося до Марії словами: „бо ти, Богородице, перейшла до життя, бувши Матір’ю Життя”. Отож, головною думкою нинішнього свята є життя. Бо чи є щось цінніше на землі від дару життя, особливо життя вічного безсмертної людської душі.

Смерть по-людськи є чимось сумним, кінцем життя чи якоїсь справи. Однак смерть у Божих очах – це початок нового, досконалішого життя з Богом. Чи може бути щось кращого для нас, ніж бути близько Ісуса Христа та радіти повнотою Його любові до мене. Немає для людини більшого щастя, ніж бути постійно з тим, хто безмежно любить мене. Бо лише любов і її плоди(мир, радість, доброта та інші) зроджують у нашій душі найбільше почуття щастя. 

Святі у свої творах, роздумах над Божим правдами говорять про потрійне народження і життя людини. Через батьків людина народжується для життя земного і цього видимого світу. У Тайні Хрещення народжуємося для Бога і життя вічного. Тілесна смерть стає для віруючої людини народженням до Царства Небесного, до щастя у спільноті любові з Отцем, Сином і Святим Духом. 

Питання подвійного народження Ісус пояснює у розмові з Никодимом: „Коли хтось не вродиться з висоти, не бачити йому Божого Царства. Істинно, істинно кажу тобі: Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже” .(Йо.3,3-5) 

Подібно смерть є духовна і тілесна, дочасна і вічна. У хрещенні ми звільняємося від первородного гріха, духовно вмираємо для будь-якого особистого гріха у житті, щоб жити для Бога та Його любові. Апостол Павло пояснює це так: „Так само й ви вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі” (Рм 6,11), „Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити. Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гл 2,19-20), „Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе: бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні. На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати” (Рм 14,7-9). 

Тілесна смерть опановує нас, коли тіло перестає функціонувати, втрачає ознаки життя. Вона є наслідком важкої хвороби або завершенням нашого земного життя. 

Буває і навпаки, що людина живе тілесно, але через гріхи стає духовно мертвою. Вона вмирає для Господа і життя вічного, стає неспроможною осягнути Царство Небесне. 

Тілесна, дочасна смерть зупиняє наше тимчасове життя у цьому земному світі. Але через неї відкривається нам життя вічне, яке не має кінця і будь-яких небезпек, перешкод для цього. Гірше, коли людина помирає тілесно, а душа перебуває у гріхах. Її чекає вічна смерть у пеклі – постійні терпіння. Бо там немає можливості отримати Божу любов, яка становить джерело нашого життя. 

Успіння Богородиці – це славне завершення її земного життя і початок щасливої вічності. У цьому святі Марія стає для нас прикладом доброго, правильного життя, дороги до вічного щастя у небі. 

Існує одна легенда про велику силу Богородиці. Там розповідається, що одного разу Господь докоряв апостолові Петру, чому пускає грішників до Неба, які на це зовсім не мали права. Апостол Петро відповів так: «Це не я, але Твоя Матір їх впустила. Правда, що ключ справедливості є у мене, але Твоїй Матері довірено ключі милосердя, тому Вона впускає не раз і таких, яких по справедливості не можна впускати до Неба».

Успіння для нас – це свято життя. Через народження Спасителя Пречиста Діва стала співучасницею нашого спасіння – життя вічного.

Марія, будучи близько свого Сина Ісуса Христа в небі, вимолює нам у Нього потрібні ласки, щоб і ми були там, де Вона, стали учасниками Божого Царства – життя в мирі й радості. Тексти молитов празника постійно згадують про це словами: „Бо вона молиться за душі наші”, „молися повсякчасно, щоб від усякого ворожого підступу захоронені і спасенні були твої діти”. Тож наслідуймо святість Божої Матері, щоб її молитви були успішні, спасенні для нас. Амінь.

Проповідь на 9 неділю по Зісланню Святого Духа

Чудо, про яке говорить євангелист Матей, показує нам як характер хвилі, котрі кидали зі сторони в сторону човен Його учнів, стали в Нього під ногами, немов твердий грунт. Для нашого розуму слова про це чудо звучать на грані фантастики. Проте нам достатньо пригадати собі, що для Того, Хто створив море та сушу не буде великої проблеми в  тому, щоби піти по хвилях.

Із цього чуда ми бачимо, яку силу може дати Ісус тим, хто вірує в Нього. Ми бачимо, як Симон Петро виходить із човна та йде по хвилях, подібно до Свого Вчителя. Це показує кожному із нас, що Господь може подати нам чимало благословень, якщо ми будемо слухати Його голосу та йти слід за Ним. Він допоможе нам перейти через усі труднощі та перемогти будь-якого ворога. Води можуть здаватися нам глибокими, але, якщо Ісус говорить до нас: «Іди!», – то нам не слід нічого боятися. «Істинно, істинно говорю вам: Хто в мене вірує, той так само діла робитеме, що їх я роблю» (Ів. 14:12).

Однак цей євангельський уривок показує нам, які труднощі ми можемо накликати на себе, коли будемо проявляти невірство. Ми бачимо Петра, котрий жваво йшов по морю, але це продовжувалося недовго. Побачивши сильний вітер та великі хвилі, він налякався та почав тонути. Він засумнівався. Він забув, що Той, Хто дав йому силу іти по воді, може втримати і на поверхні. Він не думав ні про що, окрім вітру, хвиль та про те, що скоро може потонути. Його віра почала згасати, а сам він закричав: «Господи, спаси мене».

Ця яскрава картина зображає нас, християн, нашу непостійність. Дуже часто ми маємо віру для того, щоби зробити перший крок за Христом, але згодом під впливом скорбот та  терпіннь в нашу душу приходить страх. Ми перестаємо думати про Ісуса і починаємо тонути, схоже до Петра. Все це відбувається тому, що ми, так як і Петро, перестаємо вдивлятися в Ісуса і замість віри в наше серце, разом із страхом, приходить невірство.

Однак цей євангельський уривок, крім цього і містить для нас певну розраду, бо він показує наскільки наш Господь може бути багатомилостивий для слабких у вірі. Він простягає Свою руку до Петра, щоби врятувати його, як тільки той візвав до Нього. Господь не дав йому пожинати плоди свого невірства та потонути в глибоких водах. Господь потурбувався про те, щоби йому допомогти та врятувати. І тільки м’яко дорікнув йому: «Маловіре, чому засумнівався».

Ми бачимо тут, що Господь, немов та мама, котра, не дивлячись на всі пустощі дітей, піклується про них та рятує їх з усіх небезпек. Він знає наші немочі та бажає показати нам, що наші сумніви не свідчать про те, що у нас немає віри, а тільки показують, що віра у нас є малою. Якщо у нас є мала віра, то Господь готовий нам допомогти: «Коли я кажу: «Хитається нога моя»,- ласка твоя, о Господи, підтримує мене» (Пс. 94(93):18). Якщо ми навіть впадемо, то Він нас підніме та не позбавить нас Свого милосердя.

Давайте спробуємо співставити цю євангельську розповідь, яку описав євангелист Матей, із ситуацією в нашому світі. Апостоли бачили чимало чудес Ісуса Христа, чули Його проповіді та молилися так, як Він їх учив. Практично, вони всі були рибалками, вміли веслувати та плавати, але навіть їм було важко пливти проти вітру. На сьогоднішній день у світі винайдено чимало військової техніки, але, на жаль, ніхто не зміг придумати таких машин, котрі могли б встановити у світі мир. Ми готові відправити людину на місяць, проте не можемо нагодувати голодних на землі. Наші пристрої дозволяють чути звуки, котрі видають кити в глибинах океану, проте ми не в змозі почути крик душі людини, котра живе на сусідній вулиці.

Ось ми бачимо примарливу фігуру, яка наближається до нас, йдучи по воді. Немає в нашому світі жодної людини, котра б нічого не знала про Ісуса. Проте для багатьох Він є тільки міфом, ілюзією, котра немає жодного відношення до їхнього життя та їхніх проблем. Інші ж, взагалі, хочуть, щоб Ісус ішов Собі Своєю дорогою та залишив їх в спокої. І навіть ті, котрі вірять в Ісуса, подібно як апостоли, не знають, що можна від Нього очікувати. Тим не менше, у багатьох виникає бажання робити те, що робив Він.

Багато із нас можуть налякатися хвиль  та води. Уявімо на хвилю себе на морі, в човні, серед бурхливих хвиль, де не чути нічого, окрім завивання вітру. Напевно, саме так мала б почуватися людина, котра намагається принести Божу любов, Бога в темряву нашого світу. І саме тоді нам важливо почути слова Ісуса: «Де віра ваша? Чому ви засумнівалися?». Саме тоді, коли ми вже готові опустити руки, коли немає жодної надії, допомога знаходиться близько від нас.  В такій ситуації, рано чи пізно, опиняється кожен християнин.

Ісус завжди намагається заспокоїти наші страхи, вселити нам надію. З першими кроками апостола Петра по воді, Господь давав йому зрозуміти, що віра проганяє страх. Але як часто у нашому життя стається так, що віра та надія є недовговічними. Як тільки-но стихія почала збивати апостола Петра з ніг, а проливний дощ був наскільки сильним, що він не бачив зовсім нічого, то він втратив і надію, і віру, і тоді почав тонути.

В нас, подібно до апостола Петра, є два шляхи: можна покликати на допомогу Господа або потонути в бурхливому морі. На жаль, досить часто ми покладаємося на себе, замість того, щоби попросити Господа.

Дуже часто Ісус вимагає від нас, здається, неможливого. Як ми можемо відкликнутися на Його поклик, як ми можемо перемагати гріх, якщо ми такі немічні. Проте це дійсно є можливим, якщо ми, як Петро, не будемо страхатися хвиль. Ісус закликає нас вдивлятися тільки в Нього. Це буває іноді досить важко в реальному житті. Проте наша воля, наше серце мають бути готовими виконати цю Божу волю. Навіть, якщо вона видається нам безумною. Амінь.

Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього.

Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього

У грецькому часослові 1897 року так пояснюється походження цього свята: “В наслідок хвороб, які дуже часто бували в серпні, спрадавна утвердився в Константинополі звичай виносити Чесне Древо Хреста на дороги і вулиці для освячення місць і відведення хвороб. Напередодні, виносячи його з царської скарбниці, покладали на святій трапезі Великої церкви (в честь Святої Софії – Премудрості Божої). З цього дня і далі до Успіння Пресвятої Богородиці, творячи літії по всьому місту, пропонували його потім народу для поклоніння. Це і є Винесення Чесного Хреста “.

В нас на Україні це свято з’єдналося зі спогадом Хрещення Русі 1 серпня 988 року. У “Сказанні дієвих чинів святої соборної і апостольської великої церкви Успіння”, складеному в 1627 році за наказом Патріарха Московського і всієї Русі Філарета, дається таке пояснення свята 14 серпня: “А на винесення в день Чесного Хреста буває хід заради освячення води і просвічення людського, по всім містам і селам “.

Звістка про день Хрещення Русі збереглася в хронографах ХVI століття: “Крестися князь великий Володимир Київський і вся Русь серпня 1”.(старий стиль)

За прийнятим нині в Українській Церкві чином мале освячення води 1/14 серпня здійснюється до або після літургії. Разом з освяченням води здійснюється освячення меду ( Перший медовий Спас: “Спас на воді”, “Мокрий Спас”). З цього дня починається Успенський піст.

images


Святі сім мучеників Макавеї, матір їхня Соломонія і учитель їх Єлеазар
У 166 р. до Р. X. жив в Юдеї такий собі Єлеазар, священик і законовчитель, який вже досяг старості, але вельми благовидний видом, славний своєю мудрістю і благочестям. Його привели до мучителя і стали примушувати їсти свиняче м’ясо, що було суворо заборонено Богом в Старому Завіті. Але Єлеазар погодився краще вмерти славною мученицькою смертю за закон Божий, ніж зберегти через його порушення безчесне і негідне Бога життя. Під час великих мук, коли від ран священик Божий вже наближався до смерті, він, застогнавши, сказав: «Господу, Який усім відає, відомо, що я, маючи можливість позбавитися від смерті, приймаю жорстокі страждання і охоче терплю їх через страх перед Богом ».

Були схоплені і сім учнів святого Єлеазара, брати Макавеї Авим, Антонін, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркелл, і з ними їхня мати Соломонія. Їх привели до беззаконного царя Антіоха і також стали примушувати їсти недозволену їжу. Тоді один з них, відповідаючи за всіх, сказав: «Ми готові краще померти, ніж переступити закони». Цар наказав відрізати йому язика, здерти з тіла шкіру і відсікти руки та ноги на очах в інших братів і матері. Позбавленого всіх членів, але ще дихаючого юнака кинули на величезну розпечену сковороду. Коли помер перший, вивели на наругу другого, і він прийняв муку таким же чином. Вже при останньому подиху він сказав: «Ти, мучитель, позбавляєш нас справжнього життя, але Цар світу воскресить нас, померлих за Його закони, для життя вічного». Коли мучили третього і хотіли йому відрізати язика, він негайно виставив його, безстрашно протягнувши і руки, і мужньо сказав: «Від Бога я отримав їх, і за закони Його не шкодую їх, і від Нього сподіваюся знову отримати їх». Навіть мучителі були здивовані такою мужністю юнака. Потім славну мученицьку кончину прийняли ще троє братів Маккавеїв. Сьомому ж, наймолодшому, мати їх свята Соломонія сказала: «Благаю тебе, дитя моє, подивися на небо і землю і пізнай, що все створив Бог з нічого і що так стався і рід людський. Не бійся цього вбивці, але будь гідним братів твоїх і прийми смерть, щоб я з милості Божої знову придбала тебе з братами твоїми ». Після синів померла і мати, радісно дякуючи Богові за те, що вона сама і діти поклали душі за закон Господа Вседержителя.


Святкування Всемилостивому Спасу та Пресвятій Богородиці
Святкування Всемилостивому Спасу та Пресвятій Богородиці встановлено з нагоди знамень від ікон Спасителя, Пресвятої Богородиці і чесного хреста під час битв святого благовірного князя Андрія Боголюбського (1157-1174) з волзькими болгарами в 1164 році.

Це перше з трьох свят Всемилостивому Спасу, що звершуються у серпні. Друге – Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, а третє – перенесення з Едеси до Константинополя Нерукотворного Образа Господа Ісуса Христа ( в день віддання свята Успіння Пресвятої Богородиці). Ці три свята ніби пов’язуют весь Успенський піст.

підготував протоієрей Миколай Капітула,

Молебень з акафістом Св. Пантелеймону.

9 серпня Свята Церква молитвою вшановує пам’ять великого угодника Божого – Святого Великомученика Пантелеймона. Пам’ять про нього викликає у нас глибоке почуття. Дійсно великим був цей угодник Божий, бо минули століття, а «пам’ять праведного перебуває з похвалами», «бо пам’яті вічній буде праведник» (Притч. 10,7).

Проповідь на свято Святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона

Святий Пантелеймон народився в місті Никомидії в сім’ї багатого язичника Євсторгія і мав ім’я Пантолеон. Мати його була християнкою і виховувала його у христовій вірі, але померла, коли Пантолеон був ще дитиною. Батько віддав його до язичницької школи, часто водив у ідольські капища, а пізніше віддав до знаменитого на той час в Нікомидії лікаря Єфросина для навчання мистецтву лікування. 
Вирушаючи щодня до свого учителя, Пантолеон проходив повз двір християнського священика Єрмолая, який з іншими християнами ховався від переслідувань язичників. Одного разу Єрмолай закликав юнака до свого житла і розказав про христову віру. Слово старця так заполонило його душу, що він часто заходив до нього і проводив час в бесідах про християнство.
Якось, повертаючись додому, Пантолеон побачив на дорозі мертвого хлопчика, а поряд з ним ще живу змію. Юнак згадавши науку Єрмолая, став щиро молитися Господу Ісусу Христу про воскрешення померлого і знищення ядовитої змії. Він твердо вирішив, що на випадок виконання його молитви стане послідовником Христа і прийме хрещення. Моління його було почуто, хлопчик проснувся, а змія лежала мертва. Побачивши це чудо, Пантолеон повернувся до Єрмолая, розповів про те, що сталося, і висловив бажання охреститися.
Пантолеон був охрещений Єрмолаєм з іменем Пантелеймон, що в перекладі означає «все милостивий». Розмовляючи з своїм батьком святий Пантелеймон підготував і його до прийняття святого хрещення. Коли батько Євстогній побачив як син іменем Ісуса Христа зцілив сліпого, то погодився хреститись разом з прозрілим. Незабаром батько помер і Святий все своє життя присвятив хворим і вбогим. Він зціляв усі недуги, іменем Христа. Чутка про чудесного цілителя рознеслася повсюди і викликала заздрість інших лікарів. Довідавшись, що молодий лікар християнин іменем Христа зціляє хворих, вони донесли про це імператору Максиміану.
Імператор промовив до нього: « Я чув про тебе Пантелеймоне, що ти ганьбиш богів, а вихваляєш розп’ятого Христа. Я не хочу цьому вірити і сподіваюсь, що ти негайно принесеш жертву нашим богам». Тоді Пантелеймон, не боячись мук, які на нього чекали, заявив, що він відрікся від богів язичників і вірить в одного істинного Бога і Його Сина Ісуса Христа. Щоб довести силу своєї віри, він запропонував Максиміанові, щоб той звелів привести невиліковно хворого і прикликати жреців, аби вони молили богів про його зцілення. Імператор погодився. Принесли хворого, та як не старалися жреці, хворому ставало все гірше. Тоді Пантелеймон помолився і сказав: «В Ім’я Господа Ісуса Христа, встань!» Хворий тут же підвівся і відчув себе здоровим. Але імператор приписав силі Святого Пантелеймона чаклунству і слухаючи намови жреців, звелів віддати його на страшні тортури.
Великомученика Пантелеймона повісили на дереві і рвали залізними кігтями, обпалювали свічками, потім розтягували на колесі, кидали в розпалене олово, а потім в море з каменем на шиї, але з усіх тортур великомученик виходив неушкодженим, бо сам Господь являвся і зміцнював Святого у стражданнях. За повелінням імператора великомученика Пантелеймона кинули до диких звірів у цирку. Але звірі лизали йому ноги і штовхаючи один одного старалися доторкнутися до руки Святого. Розгніваний імператор наказав відсікти Пантелеймону голову.
Коли кати привели Великомученика на місце страти, прив’язали до оливкового дерева. Як тільки меч вдарив святого Пантелеймона, із рани потекло молоко, а оливкове дерево вкрилося плодами. Багато людей побачивши це чудо увірували в Господа Ісуса Христа. Тут же це дерево зрубали, а тіло святого кинули у вогонь. Але і у вогні тіло залишилось неушкодженим і було похоронене християнами (+305).
Завершилося так життя цього святого, але пам’ять про нього не помре повік. Бо святий Пантелеймон залишився для християн всього світу прикладом для наслідування любові до ближніх, любові до Бога. Його життя і діла зобов’язують і нас полегшувати горе і скорботи людей, пам’ятаючи про заповідь апостола: «Носіть тягарі один одного і так виконаєте закон Христа» (Гал. 6,2).
Усі ми, християни, один одному брати по вірі й крові, всі ми діти Отця Небесного і матері нашої Православної Церкви. Який же брат не прикладе всіх зусиль для того, щоб вчасно подати руку допомоги своєму братові.
Отже, любімо всім серцем наших ближніх, всіх людей, так , як любив їх святий великомученик Пантелеймон. За це і нас шануватимуть люди і будемо улюбленими дітьми Отця нашого Небесного.  
прот. Тарас Мойсюк 

Різдво Предтечі Господнього.


Лк 1, 1-25, 57-68, 76, 80. 

Вони були обоє справедливі перед Богом  

Коли на землі народжується добра людина, то це є свято для всіх, і Церква його вшановує після смерті, як приклад для інших. Святий Іван Хреститель був тим святим, народженню якого раділа уся земля. Тому він один із трьох осіб, у яких вшановуємо не тільки їхню смерть, але і народження. Історія знає багато видатних людей. Великі люди серцем і розумом приходять і відходять, а історія пам’ятає їх завжди. 

Іван Хреститель був покликаний Богом на пророка і перше благословення на цю велику місію отримав вже в лоні своєї матері словами привіту, що пролунали з уст Богородиці, в день відвідин Нею його матері: „І як почула Єлисавета привіт Марії, здригнулася дитина в її лоні” (Лк. 1, 41), „бо він буде великий в очах Господніх; …і сповниться Духом Святим вже з лона матері своєї” (Лк. 1, 15).

Не знаємо де саме і як пройшло дитинство Хрестителя. Євангелист Лука лише згадує, що до початку своєї прилюдної діяльності Іван перебував на пустині в молитві і пості. Передання каже, що під час знищення Іродом немовлят менше двох років, Єлизавета була змушена ховатися з дитиною на пустині. Завдаток великого духа, подібного до пророка Іллі, та мудрості людської і божої він отримав від Бога у великій мірі через своїх праведних батьків: „Вони були обоє справедливі перед Богом і виконували всі заповіді та накази Господні бездоганно” (Лк. 1, 6). 

Приклад праведного життя і молитви батьків Івана – Захарії і Єлизавети, виразно вплинув на виховання у нього великої ревності і любові до Бога. Під час своєї прилюдної діяльності, всім хто до нього приходив, Хреститель звертав увагу на приклад життя. Він картав неморальну поведінку тодішнього царя Ірода, який способом свого життя давав недобрий приклад для людей. Для Хрестителя були важливі не тільки слова, але й приклад життя. Тому він говорив до тих, що приходили до нього за порадою: „Люди питали його: „Що ж нам робити?” Він відповів їм: „Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить.” Прийшли також митарі христитись і йому мовили: „Учителю, що маємо робити?” А він сказав їм: „Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть. „Вояки теж його питали: „А ми що маємо робити?” Він відповів їм: „Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею” (Лк. 3, 10-14). 

Приклад батьків, вчителів відіграє важливу роль і становить дві третіх всіх старань у вихованні дітей. Народна мудрість каже: „Слово повчає, а приклад потягає”. Добрий приклад помагає дітям пов’язати слова з вчинками, теорію з дійсністю, переконатися у їхній правдивості. Приклад життя – найкраще духовне світло, яке допомагає молодій людині пізнати правду, прийняти її у своє життя і нею жити. 

Багато своїх дарів Бог дає людям через ближніх, а дітям через батьків. Християнський приклад батьків на ділі об’являє дітям існування Бога і його ознаки: любов, доброту, опіку: „Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мт. 5, 16). 

Це трапилось у воєнний час. В зимовий час дітей перевозили з розбитого будинку у інший дитячий будинок по гірській місцевості. По дорозі машина поламалася, чи замерзли механізми, і далі довелося йти пішки. На середині дороги трапилась стрімка гірська річка, яку діти не могли самі перейти. Залишитись значило замерзнути і померти. Їх супроводжував солдат-інвалід, що на війні втратив руку. І ось ця скромна і проста людина перенесла на собі всіх дітей через крижану і бурхливу воду. Вони дійшли до теплого дитячого притулку і були врятовані, але цей солдат захворів і помер.

Через багато років один з врятованих хлопців став визначним керівником, відомою в країні людиною. На місці, де цей солдат їх переніс через річку, він встановив пам’ятник. Безіменний пам’ятник людської жертовності.

„Вся різниця між поганими і добрими людьми в тому, що в перших власні інтереси перевищують суспільні. Тоді як другі здатні жертвувати своїм власними добром заради інших” (Жюльєн-Офре Ламетрі). 

Живий і великий приклад служіння Богові і людям показав своїм життям святий Божий пророк, а це повинно і всіх нас спонукувати до наслідування твердості його віри, любові до Бога і піклування про спасіння також наших ближніх, як про своє особисте, щоб колись і нам за це отримати велику нагороду, бути прийнятими в оселі Небесного Отця, які Він приготував для всіх тих, котрі люблять Господа і належно виконують Його святу волю! Амінь.

о. Михайло Чижович

Неділя про сліпо народженого.


Ів. 9, 1-38

Хто згрішив: він чи батьки його, що сліпим родився?

Розповідь про сліпонародженого чоловіка, яку описує євангелист Іван, до певної міри є дуже близька нам. У нашому житті є багато ситуацій, котрі стаються незалежно від нас, на які ми не завжди можемо швидко знайти відповідь чи спосіб вирішення. 

Коли людина зустрічає у житті різні труднощі, проблеми і старається їх вирішити чи шукає способів їх вирішення, тоді в її думках часто виникає запитання: чому це сталося? Хто в цьому винен? Ставлячи запитання „чому?”, в такий спосіб особа шукає причину даної проблеми, старається у певній мірі виправдати себе, знайти корінь проблеми не в собі, а поза собою, в іншій особі. Через запитання „чому?” увага особи у великій мірі зосереджується на собі. Людина неначе старається вирішити проблему власними силами. 

Однак християнин у вирішенні життєвих проблем повинен ставити не тільки запитання „чому?”, а ставити інше важливе запитання: а яке значення має ця подія для мене? Тобто питатися: що Бог хоче цим сказати мені? Чого хоче мене навчити? Коли людина вирішує проблему, шукаючи її значення, тоді увага зосереджується не на самій проблемі, не на собі, а на Бозі. Це допомагає їй знайти Бога в даній ситуації, відчути Божу присутність у своєму житті. А це зроджує в душі переконання, що я не є сам у цій ситуації, а зі мною є Христос, зроджує почуття впевненості, спокою, надії на краще. 

Ісус Христос у своїй відповіді на запитання апостолів, „Хто згрішив: він чи батьки його, що сліпим родився?” (Ів. 9, 2), вказує не на людську, а на Божу причину недуги сліпого від народження, кажучи: „Ні він не згрішив, ні батьки його, але щоб діла Божі виявилися на ньому” (Ів. 9, 3). Брак зору від народження став для сліпого нагодою зустріти і пізнати у своєму житті Месію Христа, Божого Сина та свідчити перед людьми свою віру в Нього, як очікуваного Спасителя світу. 

Пошук причини проблеми є звичайно важливим і потрібним у житті, бо це допомагає нам уникати подібних проблем на майбутнє, стає захистом для людини. Але пошук самої причини дає лише часткове вирішення проблеми. Однак кожна зріла людина з досвіду власного життя знає, що не можливо знайти всі причини життєвих ситуацій чи застрахувати себе на всі випадки життя, все передбачити у житті. Це можливе тільки для Бога: „Для Бога немає нічого неможливого” (Лк. 1, 37). 

Пошук значення тої чи іншої проблеми дає особі повне її вирішення, бо провадить людину до Бога, оживляє її віру у всемогутність Бога, для якого немає нічого неможливого, віру в те, що все, що стається у нашому житті, стається з Божої волі і служить для нашого добра, особливо добра душі, як це сталося у житті сліпонародженого. Недуга тіла стала ліком для його душі, відкрила йому духовні очі, очі віри, допомогла особисто пізнати в особі Христа – Спасителя світу, стати його учнем та відкрито свідчити свою віру в нього. 

Кардинал Нью-Йорка Гейз розказав таку історію зі свого життя, яка сталася у 1938 році. До Католицької Церкви навернувся визначний, але невіруючий чоловік. У ній він знайшов спокій і рівновагу духа. Одна тільки журба пригнічувала його серце. У молодому віці, коли ще був невіруючим, він не дозволив охрестити своїх дітей, і його донечка померла без хрещення. Справа спасіння любої дитини тепер дуже його непокоїла. Зі своїм клопотом він приходив до кардинала. А той постійно поручав йому у цій справі молитися. „Та що тут допоможе молитва, – каже раз батько, – коли вона померла без святого Хрещення”. „Моліться, бо все в Божих руках”, – далі настоював кардинал. „Але чи навіть Господь Бог може тут щось змінити”, – продовжував батько. „У Господа Бога всі справи теперішні, і навіть ваша теперішня молитва була ним колись передбачена, і задля неї ваша дитина може бути спасенна”, – пояснив кардинал. 

Тож батько кожного дня з великою вірою молився за спасіння своєї дитини. І так минув якийсь час. Одного разу він знову прийшов до кардинала, але цим разом був дуже веселий. 

– Що сталося? – запитав кардинал. 

– Господь Бог вислухав мою молитву. Моя дитина в небі. На це маю незаперечний доказ. Ось метрика хрещення моєї дитини. 

– Як це сталося? 

– Я зустрів свою колишню служницю, ревну християнку, яка довгі літа служила в нас. Розповів їй про своє навернення та про тугу за померлою донечкою, а вона виявила мені таємницю, про яку ніхто, крім неї не знав. Одного разу, коли нікого не було вдома, вона потайки занесла дитину до свого пароха, і він її охрестив. Про це вона нікому не казала, бо боялася покарання. 

Оздоровлення Ісусом чоловіка сліпого від народження пригадує нам цю просту і важливу правду, що тільки з Христом і в Христі ми можемо знайти повну і вичерпну відповідь на злободенні питання щоденного життя, відкрити їх глибоке людське і духовне значення для нас. 

Хто у вирі життя шукає не тільки тимчасового спокою, а шукає Бога, той зрозуміє, що нічого у житті немає випадкового чи без сенсу, але все має вартість і значення, бо хто знаходить у вирі життя Бога, той знаходить у Ньому вартість себе, сенс життя, дорогу до справжнього щастя. 

о. Михайло Чижович

Неділя п’ята після Пасхи.

Ів. 4, 5-42 

Якби ти знала дар Божий…

Євангельська розповідь про зустріч Ісуса Христа з жінкою-самарянкою при криниці Якова є настільки багата за змістом, наскільки великою є за обсягом. Щоб охопити всі можливі теми для проповіді, не вистачить пальців обох рук. Але родзинкою сьогоднішньої розповіді є велика кількість діалогів. Бачимо діалог Ісуса та самарянки, Ісуса та учнів, діалог жінки самарянки з мешканцями її рідного міста. Метою кожного діалогу є занурення людини в особу Ісуса, розуміння його слова та насамкінець внутрішня переміна співрозмовника Ісуса. 

Про значення цих діалогів ми дізнаємося зі слів самих мешканців міста, що у розмові з жінкою самарянкою висловили свою віру в Ісуса: „Тепер уже віруємо не через твоє слово, але тому, що самі чули й знаємо, що він справді – Спаситель світу” (Ів. 4, 42).

Особливою перлиною в діалозі Ісуса з самарянкою є ніжний і делікатний тон діалогу, опертий на лагідній і милосердній любові Бога до грішника, яка шанує вільну волю людини, ніколи не чинить тиску чи насилля над нею, не погрожує, не залякує карами. 

Історія навернення жінки-самарянки ще раз показує нам силу і велич Божої любові – лагідної і співчутливої. Немає гріха, з багна, неволі якого не визволила б душу Божа любов, з якого не очистило б її Боже милосердя. Для Бога не страшний жодний, навіть найгірший стан людської душі, який може виправити Божа любов. 

Ісус Христос усією любов’ю своєї душі і лагідним словом ніжно діткнувся душі грішної жінки-самарянки, допоміг їй пізнати правдивого Бога, визволитися з неволі гріха, відчути себе вільною і щасливою. 

У розмові з самарянкою Господь сказав їй: „Якби ти знала дар Божий(тобто велику ласку Божу, яку послав тобі Бог у цій зустрічі) і хто той, що тобі каже: дай мені напитися – то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої” (Ів. 4, 10).

Спаситель називає живою водою своє Божественне вчення. Бо як вода рятує спраглу людину від смерті, так і Його Божественне вчення про Божу любов спасає людину від вічної смерті і веде до вічного блаженного життя. А особливою перлиною Божественного вчення Христа Спасителя є Божа любов, яка відзначається передусім лагідністю і милосердям до кожної людини.

Сьогодні у Євангельському читанні ми чули, як наш Господь у розмові з жінкою-самарянкою простою мовою розкриває нам неймовірні істини: … „Хто нап’ється води, що Я дам йому, не матиме спраги повіки”; „Бог є Дух…” і т.д. Таким способом Господь зламав чимало стереотипів у своїх сучасників щодо ставлення Бога до людини, проте ми навіть не бачимо скільки стереотипів, які є панівними у наш час, Господь продовжує знищувати… Спаситель розмовляє з жінкою-самарянкою, спілкується з тією, з якою правовірні юдеї не спілкувалися, Господь розмовляє з тією, яка „п’ять чоловіків мала”, яку всі сприймали як грішницю, а Господь її не відкинув, виявляючи цим свою Божественну любов і ласку.

Існує особливий різновид пальми, що росте в спекотних пісках пустелі. Вона вбирає в себе вологу з повітря, затримує її в собі і потім у вигляді освіжаючої роси зрошує землю навколо себе. З цієї причини біля такої пальми завжди можна знайти іншу рослинність. Згромадження таких пальм утворює цілий оазис. Незважаючи на те, що небо не дає дощу та річки висихають, ця життєдайна рослина не припиняє свої функції – вбирає вологу з повітря і зрошує вологою ґрунт навколо себе. Це дерево саме живе і творить біля себе життя.

Чимось подібним є правдива християнська душа. Вона з Неба отримує Благодать Божу, нею живиться і від неї черпає сили. Сама живе щасливо і навчає інших людей жити щасливо. Навіть коли така людина живе серед поган і безбожників (на духовній пустелі), то однаково дуже відрізняється від інших. В її душі, в стосунках з людьми завжди панує мир, злагода і любов. Така особа, як правило, виховує дуже добрих дітей, що досягають великих успіхів в суспільстві або у служінні Богові. 

В цей день Свята Мати Церква звертає нашу увагу на те, як ми повинні нести Божу любов та його світлу науку своїм ближнім та цілому світові. У нашому житті нам доводиться спілкуватись із різними людьми, які не завжди поділяють наші думки та погляди. Досить часто буває, що ми не завжди є стримані до тих, хто не знає як наприклад поводитись у храмі чи на богослужіннях. І зовні виглядає так, що ми просто в такий момент не керуємо собою, своїми емоціями, своїми словами та поведінкою. Подивімось як цього вчить нас сам Спаситель у розмові з жінкою самарянкою. 

В якій простоті ми бачимо Богочоловіка, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого, Царя ангелів і людей! Ісус, стомлений і виснажений, сів біля криниці Якова і чекав на своїх учнів, що пішли до найближчої місцевості купити якихось харчів. Побачивши жінку, що в той час йшла набрати води, Спаситель глянув на її серце і побачив, що ця самарянка потребує Його допомоги. Тоді Ісус лагідно попросив у неї води, щоби напитись. Здивована просьбою Христа, самарянка напевно не до кінця розуміла, що має на увазі під „живою водою”Христос, коли наголошує про те, що саме Він може цю воду дати їй. Вона чисто по-людськи думала та говорила собі з Ним про воду з криниці.

Вкінці бачимо, що цей лагідний і щирий діалог Христа з самарянкою наповнив її спраглу душу водою віри і Божої любові, допоміг їй пізнати правдивого Бога, привів її до глибокого покаяння і навернення, так, що вона пізніше сама стала проповідницею христової віри, незбагненної Божої любові і милосердя, якої щедро зазнала її спрагла душа.

Хай криниці наших сердець завжди будуть повними живої води Христової правди і любові. І хай Господь допомагає нам щедро ділитися цією правдою і любов’ю з іншими людьми. Амінь.

о. Михайло Чижович